Дайюй більше не гнівалася.
— Якщо так, — сказала вона, — чому вчора ввечері ти не велів служницям мене впускати?
— З чого ти взяла? — закричав Баоюй. — У мене й у думках нічого такого не було! Щоб я вмер на цьому місці!
— Ти із самого ранку твердиш про смерть, — з докором сказала Дайюй. — Говори просто, так чи ні, до чого ці клятви?
— Повір, сестрице, я тебе не бачив, — сказав Баоюй. — Приходила сестра Баочай, посиділа трохи й пішла.
Дайюй подумала і якось непевно відповіла:
— Можливо, це так! Напевно, служниці просто полінувалися мені відчинити!
— Ну звичайно! — вигукнув Баоюй. — От побачиш, повернуся додому, знайду винуватицю й добряче провчу!
— Твоїх служниць, звичайно, треба провчити, — погодилася Дайюй, — але тільки не мені треба було говорити тобі про це. Те, що зі мною так обійшлися, дрібниці, а була б на моєму місці Баочай або яка-небудь інша «дорогоцінна панянка»[244], неприємностей не уникнути.
Дайюй посміхнулася. Баоюй відчув у її словах прихований натяк і нічого не сказав, тільки посміхнувся. За цією розмовою їх застали служниці, які прийшли сказати, що настав час обідати. Баоюй і Дайюй пішли разом.
Побачивши Дайюй, пані Ван запитала:
— Дівчинко моя, стало тобі легше від ліків, що прописав доктор Бао?
— Ні, — відповіла Дайюй. — Тепер бабуся велить мені пити ліки доктора Вана.
— Ви, матінко, не знаєте, — втрутився в розмову Баоюй. — Сестра Дайюй слабка здоров’ям і часто застуджується, а при застуді найкраще допомагають пігулки.
— Нещодавно лікар мені говорив про якісь пігулки, — зауважила пані Ван, — але я забула їхню назву.
— Я знаю, що це за пігулки, — мовив Баоюй. — Напевно зміцнювальні, з женьшеню.
— Ні, — похитала головою пані Ван.
— Можливо, це «вісім перлин», або «вісім ароматів лютії», або пігулки із правого й лівого кореня анжеліки? — запитав Баоюй.
— Ні, щось начебто «Цзіньган», — сказала мати Баоюя.
— Ніколи не чув про пігулки «Цзіньган»! — сплеснув руками Баоюй. — Адже якщо є пігулки «Цзіньган», виходить, є й порошок бодхисатви!
Усі розсміялися.
— Мабуть, це для зміцнення серця пігулки владики Неба! — мовила Баочай, затуляючи рота рукою, щоб не розсміятися.
— Цілком правильно! — мовила пані Ван. — Зовсім пам’яті в мене не стало!
— Пам’ять тут ні при чому, матінко, — зауважив Баоюй, — вас просто збили з пантелику Цзіньган і бодхисатва.
— Безсовісний! — прикрикнула на нього пані Ван. — Хочеш, щоб батько знову тебе відлупцював?
— За це не лупцюють! — заперечив Баоюй.
— Якщо є такі пігулки, нехай куплять і дадуть Дайюй, — сказала пані Ван.
— Всі ці ліки ні до чого, — зауважив Баоюй. — Краще дайте мені триста шістдесят лянів срібла, і я приготую такі пігулки, що сестриця не встигне їх проковтнути, — відразу видужає.
— Годі брехати! — крикнула пані Ван. — Де це бачено, щоб ліки так дорого коштували!
— Я не брешу! — відповідав Баоюй. — Ліки в мене особливі. Для їх приготування буде потрібно стільки рідкісних речей, що всі відразу й не перелічиш. Трьохсот шістдесяти лянів срібла не вистачить навіть на купівлю «посліду від перших пологів» і «людиноподібного кореня женьшеню з листям», а ще знадобиться «гречка завбільшки з велетенську черепаху», «серцевина гриба фулін, що росте на корінні тисячолітньої сосни», і багато інших таких же рідкісних лікарських рослин. Зате кращого засобу в цілому світі не знайдеш. Його чудодійна сила викликає трепет. Кілька років тому старший брат Сюе Пань випросив у мене цей рецепт, але, щоб приготувати ліки, витратив два чи три роки і вгатив тисячу лянів срібла. Якщо мені не вірите, матінко, запитайте в сестри Баочай.
Баочай замахала руками:
— Я нічого не знаю, вперше чую, навіщо ти морочиш матінку!
— Баочай дівчинка гарна, вона не буде брехати, — мовила пані Ван.
А Баоюй не витримав, сплеснув руками й, повернувшись до Баочай, закричав:
— Я говорю сущу правду, а ви думаєте, начебто я брешу!
Цієї миті Баоюй помітив Дайюй, вона сиділа за спиною Баочай і, стримуючи сміх, показувала пальцем на своє обличчя — соромила Баоюя. Той розгубився, але на виручку приспіла Фенцзє, що із внутрішньої кімнати, де накривали стіл, чула всю розмову.
— Про ліки це правда, — мовила вона. — Братик Баоюй не вигадав. Нещодавно брат Сюе Пань просив у мене перли. Сказав, що для ліків, і мовив спересердя: «Краще б я із цим не зв’язувався! А то тепер клопоту не збудешся!» Я поцікавилася, що за ліки. Виявилося, рецепт йому дав Баоюй. Там багато лікарських рослин, але всі я не запам’ятала. «Ви вже вибачте за турботу, — вів далі Сюе Пань, — але перлини, які я щойно купив, не годяться. Вони ще не ношені. От і довелося мені звернутися до вас. Якщо у вас немає головних прикрас, дайте хоч трохи з тих, що ви носите, а я підберу вам інші натомість». Довелося зняти дві перлинні квітки й віддати йому. Ще він попросив шматок темно-червоного шовку завдовжки три чі та ступку, щоб розтовкти перлини.
Баоюй подумки дякував Будді за кожне мовлене Фенцзє слово, а потім звернувся до матері:
— Ну, що ви тепер скажете? Але ж Сюе Пань готував ліки не суворо за рецептом, інакше довелося б йому добувати перли й коштовні камені зі стародавніх могил, і не будь-які, а тільки ті, які як головні прикраси носили багаті й знатні люди. Але хто зараз розкопуватиме могили? Тому нічого не залишається, як брати перли, що їх носять живі люди.
— Амітаба! Що ти мелеш! — закричала пані Ван. — Адже якщо розтривожити кості мерців, що пролежали в землі кілька сотень років, ліки не матимуть чудодійних властивостей.
— Чуєш? — Баоюй звернувся до Дайюй. — Невже й моя друга сестра Фенцзє бреше?
Він говорив, а сам не зводив очей з Баочай.
Дайюй торкнулася руки пані Ван:
— Тітко, ви тільки подумайте: сестра Баочай не хоче його вигороджувати, так він у мене шукає підтримки!
— Я давно помічаю, що йому дуже подобається тебе кривдити, — мовила пані Ван.
— Ах, матінко, — посміхаючись, заперечив Баоюй. — Адже сестра Баочай нічого не знала про справи старшого брата, навіть коли вони жили вдома. А тепер і поготів! А сестриця Дайюй, за спиною в сестри Баочай, нишком соромила мене, начебто я брешу.
У цей час увійшла дівчинка-служниця й покликала Баоюя та Дайюй обідати. Дайюй, не сказавши ні слова, підвелася й пішла слідом за служницею.
— Може, почекаємо другого пана Баоюя? — несміливо мовила служниця.
— Він не їстиме, я піду сама, — відповіла Дайюй.
Коли вона вийшла, Баоюй сказав служниці:
— Я їстиму з матінкою.
— Добре, годі тобі! Пішов би краще, — сказала пані Ван, — адже я їстиму тільки пісне.
— І я, — не вгамовувався Баоюй.
Він виштовхав служницю за двері, а сам сів за стіл.
— Ви теж ідіть до себе, — сказала пані Ван дівчатам, — а він як хоче!
— Пішов би разом із Дайюй, їй сьогодні щось не по собі, — мовила Баочай. — А не голодний, можеш не їсти.
— Нічого звертати увагу на всякі дрібниці! — уперся Баоюй. — Через хвилину пройде!
Швидко попоївши, Баоюй попросив чаю й поспішив до матінки Цзя, щоб вона не тривожилася. До того ж його не полишала думка про Дайюй.
— Що це ти весь день кудись квапишся, другий брате? — сміючись, запитали Таньчунь і Січунь. — І їси, і чай п’єш, усе наспіх!
— Не затримуйте його, нехай іде скоріше до своєї сестриці, — сказала Баочай.
Нашвидку випивши чаю, Баоюй побіг на західний дворик і по дорозі побачив Фенцзє. Вона стояла на порозі свого будинку й спостерігала, як із десяток хлопчиків-служників перетягують вази для квітів.
— Ти вельми вчасно! — окликнула Фенцзє Баоюя. — Заходь скоріше! Мені тут треба дещо написати.
Баоюй не міг відмовитися й пішов за Фенцзє. А та, тільки-но вони ввійшли в дім, розпорядилася подати пензлик, тушницю й папір і сказала:
244