— Мене не рахуйте, у таку гру я грати не буду. Це він придумав навмисно, щоб із мене посміятися!
Аж тут підвелася Юньер, посадовила Сюе Паня на місце і з посмішкою сказала:
— Чого боятися? Вино ти й так щодня п’єш! Невже ти поступаєшся мені в здібностях? Адже я теж буду читати вірші. Не помилишся — добре, помилишся — вип’єш кілька штрафних келихів. Од цього не вмреш! Чи ти хочеш випити відразу десять чашок, налити всім вина й узагалі не підкорятися застільному наказу?
— Прекрасно! — Усі заплескали в долоні.
Сюе Пань, присоромлений, сів.
Коли настала тиша, Баоюй почав читати вірша:
Біль діви скорбної що значить?
На це інакш не проречеш:
Коли навкруг весни сіяння,
Ти ж зберігай похмуро честь
В своїй нудній порожній спальні!
Сумної діви що є туга?
На це є відповідь така:
Лиш чоловіку визнач цілі,
Нехай собі чинів шука,
І без любові, й без дозвілля!
А що таке є радість діви?
На це інакш не проречеш:
Коли в час дзеркала тримання
Побачить в ньому — врешті-решт:
Вона — саме зачарування!
Веселощі у чому діви?
На це є відповідь така:
Орелі, розмах, вихор — крила —
У платті цім весни рука
Спокусу для очей творила!
— Прекрасно! — пролунали захоплені вигуки.
Тільки Сюе Пань похитав головою і сказав:
— Погано! За такого вірша годилось би штраф!
— Чому? — здивувалися всі.
— Тому що я нічого не зрозумів, — відповів Сюе Пань, — хіба за це не штрафують?
— Подумай краще про те, що сам читатимеш, — ущипнувши його, прошепотіла Юньер. — А не будеш — ми тебе оштрафуємо!
Вона взяла в руки лютню, й під її акомпанемент Баоюй заспівав:
З віч краплини додолу... Як боби, їх гублю я[245].
Всіх не виплачеш сліз-бо, все не скажеш в словах,
Ще плакуча верба не розквітла весняно —
Потопає одначе терем в пишних квітках.
За фіранкою — вітер, дощ на заході сонця,
Через те і неспокій в переривчастих снів,
Й неможливо забути печалей новітніх,
Ані давніх печалей, із минулих часів.
Мені зведені брови
Розправить невміч,
А годинник ледачий!
Довго тягнеться ніч!
О журба! Наче гори похмурі,
Назустріч мені;
Мов шумливий потік, —
Нескінченний, десь там вдалині...
Заледве Баоюй замовк, усі відразу закричали, висловлюючи своє замилування, а Сюе Пань знову став бурчати:
— Погано, немає ніякого ритму!
Баоюй, не звертаючи на нього уваги, взяв зі столу грушу, знову осушив чашку й мовив:
На квітку грушеву розкриту накинувся дощ,
В глибинах палат зачиняються наглухо двері.
Отже, Баоюй виконав весь застільний наказ. Настала черга Фен Цзиїна, і той мовив:
У чому жінки радість є? Кажу:
в пологи перші двох синів зродить.
Що в жінки є веселощі? Кажу:
пробравшись в сад, цикаду уловить.
Скорбота жінки в чому є? Кажу:
халепі чоловіка з сином жаль.
Чим пояснити її сум? Кажу:
зачісуватись вітер заважав...
Потім Фен Цзиїн підняв келих вина й заспівав:
Ти — справжнє притягальне диво,
Чуттів рясних ти — переливи,
З тобою з ворожбитів хто
Зрівнятись може в чарах власне?
Будь хоч святим, — твоя душа
Не буде тепла та прекрасна...
З усього ти, що я сказав,
На віру не береш ні слова,
Так вийди до людей, спитай
Про те кого-небудь чужого, —
1 знатимеш урешті-решт,
Чого не знала ти ніколи:
Мене пронизує цей біль,
А ти не відчуваєш болю!
Закінчивши співати, Фен Цзиїн осушив келих і мовив:
Дах очеретяний крамниці.
При перших півнях місяць проплива.
Отже, Фен Цзиїн теж виконав застільний наказ. Настала черга Юньер, і вона прочитала:
Скорбота жінки в чому? Зрозумій:
На схилі днів нема опори їй.
— Дитя моє! — закричав Сюе Пань. — Тобі це не загрожує, поки живий я, Сюе Пань!
— Не заважай, помовч! — зашикали на нього, і Юньер вела далі:
У чому жінки сумі Повір мені:
Матуся лає! Змовкне, а чи ні?
— Позавчора я зустрів твою матір і наказав їй тебе не бити, — сказав Сюе Пань.
Усі зашуміли:
— Ми тебе оштрафуємо!
— Не буду, не буду! — крикнув Сюе Пань, із силою ляснувши себе по щоці. — Якщо скажу ще хоч слово, штрафуйте!
Юньер знову заспівала:
Що значить радість жінки? Справа в тім:
коханий повернувсь до мене в дім.
Що в жінки є веселощі? Журні,
сопілку вбік, ударте по струні.
Закінчивши пісню, вона почала наступну:
Вже третій молодик, на третій день
Цвіте мускат. Авжеж, відомо скрізь те.
Один черв’як надумав якось раз
До розквіту в чудову квітку влізти.
Багато часу витратив черв’як,
До квітки рвався вперто, непохитно,
Але в ту квітку не зумів ніяк
Пробратися, — хоч бивсь несамовито.
Упав, до квітки ліз, аж знавіснів,
Як на орелях, на листку гойднувшись.
«Ах ти, черв’як! Джиґун із джиґунів! —
Сказала та, до впертюха звернувшись. —
Розкритися мені іще не випав строк, —
Навіщо ж мені дурень-черв’ячок!»
Ця пісня була останньою. Юньер осушила келих і прочитала:
Персик гарний і стрункий...
Застільний наказ і цього разу виявився виконаним. Настала черга Сюе Паня.
— Що ж, починаю! — сказав він. — Отже...
В серці жінки скорбота...
Він тяг перший рядок так довго, що Фен Цзиїн не витримав і запитав:
— У чім же її скорбота? Ну, говори скоріше!..
вернуться
3 віч краплини додолу... Як боби, їх гублю я... — «Боби» (або «червоні боби») — поетичний образ, який символізує сльози розлучених.