Виявилося, що все не так зле. Результати аналізів були негативні, себто засвідчили, що злоякісних клітин нема. Лікар уважно обстежив хвору і наказав уважно стежити за своїм здоров’ям, адже різні ущільнення частенько можуть перерости в доволі небезпечні речі. Він порекомендував більше гуляти на свіжому повітрі, їсти багато овочів і фруктів та менше нервувати.
Георгій дуже хвилювався за дружину.
— Що тобі сказав лікар? — схвильовано зателефонував чоловік.
Олена відповіла не відразу. Їй не хотілося казати, що здорова, бо тоді втрачала владу над чоловіком, але і брехати не могла. Добре б дати відповідь, яка б залишала його неспокійним.
— Ще нічого остаточно не відомо.
— А які результати аналізів? — не заспокоювався Георгій.
— Мені лікар наказав бути дуже уважною до себе, бо в будь-який момент може виникнути небезпека.
— Отже, зараз небезпеки немає? — допитувався чоловік.
— Зараз немає, — знехотя відповіла Олена, — але мені не можна нервувати, бо всяке може трапитися.
Тепер у неї з’явився новий важіль. Як тільки виникала підозра щодо чоловіка, робилася смертельно хворою і лягала в ліжко. Ці маленькі хитрощі спрацьовували непогано лише на початках. Згодом вони почали втрачати силу, люди звикають до всього. Георгій також звик до шантажу і перестав звертати на це увагу.
Гість
Родина Круків готувалася до сімейного свята, у грудні Георгію виповнювалося сорок п’ять років.
— Післязавтра до нас приїде Жан, мій знайомий з Франції, — якось повідомив Георгій.
— А чому ти раніше мовчав?
— Він учора телефонував і, коли довідався про круглу дату, вирішив особисто приїхати й привітати, їм у Франції це ж просто зробити.
— Де він буде жити? — запитала Олена.
— У нас. Ти ж не проти?
— Звичайно ні, покладемо його спати у вітальні.
— Тож я тебе попрошу, будь зранку вдома, бо приїде прямісінько з летовища.
— Ти його не зустрічатимеш?
— Ні, я маю важливу нараду, та й Жан просив не турбуватися, бо може чудово дібратися і сам.
У п’ятницю зранку перед їхнім будинком зупинилося таксі. Пролунав дзвінок, і Олена поквапилася відчиняти двері.
На порозі стояв високий худорлявий брюнет.
— Доброго ранку, я Жан, але можете називати мене Іван, — жваво промовив гість.
— Дуже приємно, а я Олена. Заходьте і почувайтеся, як удома. Ви, напевно, зголодніли?
— Дякую, в літаку нас добряче нагодували, але від чогось гарячого не відмовлюся.
Кухня наповнилася благородним ароматом кави.
— Яке у вас миле помешкання, мені раптом здалося, що я колись тут уже жив.
— Дякую. Коли ви востаннє відвідували Батьківщину? — запитала Олена.
— О, давно, понад десять років тому.
— Так ви Жан чи Іван? — посміхнулася Олена.
— Мій батько уродженець вашого міста, а мати француженка. У нас вдома розмовляють лише українською мовою, навіть мати. Вона так кохала батька, що вивчила її досконало.
— Ви живете з батьками?
— Ні, вони мешкають у Парижі, а я в Сержі, у мене там невеличкий будинок.
— Я не знаю такого міста.
— Це за тридцять кілометрів від Парижа. Місцевість пов’язана з Ван Гогом, він там неподалік похований на невеличкому сільському цвинтарі поряд зі своїм братом Тео.
— Я завжди мріяла побувати у Франції, але не знаю, чи таке можливо.
— Чому ні? От приїжджайте разом з Жоржем улітку.
— Дякую, мені б дуже хотілося, та мій чоловік дуже зайнятий, незабаром має вийти його нова книжка.
— Він мені казав. А ви чим займаєтеся?
— Я працюю в школі, викладаю англійську мову.
— А які маєте хобі?
— Тепер моїм постійним хобі є господарка, — гірко посміхнулася Олена.
— Не може бути, щоб жінка з такими неймовірно блакитними очима і такою чарівною усмішкою ніколи нічим не захоплювалася.
— Ви майстер компліментів, — засміялася Олена, — колись я спробувала писати, але з того нічого не вийшло.
— Хто ж ваш критик?
— Мій чоловік, звісно.
— Він, справді, суворий критик, але, може, ви б прочитали що-небудь мені?
— Я й не знаю, чи знайду.
— А ви пошукайте, — наполягав Жан.
Олена знехотя встала і пішла діставати старі рукописи, які так і не наважилася викинути.
— Щось знайшла, але я не знаю, чи вам сподобається.
— Читайте, — наказав Жан.
Олена поринула у давні спогади, на мить забула про все на світі. В ті давні часи їй неодмінно треба було сповістити цілому світові про свої переживання та мрії. Колись, багато років тому, вона мала зовсім інші сподівання, повні очікування чогось дуже визначного, а найголовніше — мала віру в єдине і неповторне кохання. Куди поділися ті прагнення, чому пелена зневіри огорнула колишні надії? Куди позникали гострота відчуттів, дитяча радість і подив? Чому з часом тьмяніють кольори?