Добре відомі випадки, коли комсомолку, яка відмовила комсомольцю у «склянці води», на зборах засуджували як «міщанку» з усіма наслідками, що з цього витікали.
Дружина «пролетарського вождя», дворянка Надія Костянтинівна Крупська багато писала про мораль та родинні цінності. Не писала лише про те, скільки коханців мала до Леніна і після нього: про «друга родини» Миколу Утіна, котрий «взяв під опіку» чотирнадцятирічну Надійку після смерті її батька; про Роберта Классона, до якого її дуже ревнував Володимир Ілліч; про брутального неписьменного слюсаря Івана Бабушкіна; про Віктора Курнатовського, з яким чудово «прогулювалася у лісі» під час заслання в Шушенському, уже будучи офіційною дружиною Леніна. Це лише ті, про кого точно відомо.
А от вам Михайло Іванович Калінін. Народився у Тверській губернії. Росіянин. Освіта – 4 класи початкової земської школи. Колишній лакиза. У прямому сенсі цього слова – був лакеєм у родині дійсного статського радника Д. П. Мордухай-Болтовського. Звички лакизи залишилися з ним на все життя – Михайло Іванович мав неймовірно гнучкий хребет і буквально плазував перед Леніним і Троцьким, а потім перед Сталіним, ледь не цілуючи йому чоботи. У 1919 році Троцький назвав Калініна «Всеросійським старостою», бо його «обрали» головою ВЦИК (рос. Всероссийский центральный исполнительный комитет), і формально саме Калінін був головним у державі. Але лише формально, насправді він практично не мав жодного впливу у таємній партійній ієрархії.
Крім видатного хребта, Михайло Іванович Калінін мав ще воістину казкове лібідо. Дуже полюбляв юних балерин Большого театру та балетного училища. Просто у робочому кабінеті. Особливо подобалося спочатку поспостерігати, як гола дівчинка танцює на зеленому сукні його стола. «Всеросійським козлом» називав його Сталін ще й з огляду на його борідку. І додавав: «хтивий». Михайло Іванович дуже не любив, коли дівчата йому відмовляли. Широко відомою є історія 16-річної балерини Белли Уварової, яка категорично відмовилася лягати під старого «козла». Її знівечене розчленоване тіло знайшли у лісі. Вибухнув страшенний скандал, який, утім, товариш Сталін погасив –Калінін терміново захворів, його відправили «у відпустку», а батьків Белли було звинувачено у шпигунстві й знищено. Вождю дуже вигідно було мати в себе в кишені формально першу людину держави.
Помічником – офіційно посада називалася «секретар Центрального виконавчого комітету СРСР» до себе Михайло Іванович взяв (вірніше, Сталін до нього приставив) Авеля Єнукідзе, який був уже відвертим маніяком-педофілом і ґвалтівником. Саме він опікувався постачанням дівчат до кабінету або на дачу Калініна та інших партійних бонз. Клим Ворошилов, наприклад, на відміну від Калініна, полюбляв не балерин, а оперних співачок.
Той таки Єнукідзе вивозив тіла задушених «всесоюзним старостою» дівчат до Донського крематорію. Якось Катерина Гельцер – знаменита балерина, дізнавшись, що Калінін розбестив її малолітню ученицю, навіть запустила в нього статуеткою Мефістофеля.
Сталін недаремно розумів і прикривав пориви душі та тіла товариша Калініна. Майбутній «кращий друг радянських дітей» теж відзначився на ниві розбещення неповнолітніх. Ліді Перепригіній було 13 років, коли її звабив 34-річний Йосип Джугашвілі, який перебував у засланні в селі Курейка Туруханського краю. Дівчинка навіть сина Олександра від нього народила у квітні 1917 року. Спалахнув скандал, мешканці села почали переслідування революційного діяча за розбещення неповнолітньої, той забожився, що одружиться, але щойно закінчився термін заслання – швиденько змастив п’яти салом.
Усе це виглядало би як вигадка «жовтої преси», якби не розсекречені матеріали з «Особливої папки» Микити Хрущова, який у 1956 році збирав компромат на Сталіна до ХХ з’їзду КПРС. Було ініційовано ціле розслідування за участі не лише місцевих сибірських чиновників, але й голови КДБ І. Сєрова. Після падіння СРСР ці матеріали було розсекречено й вони стали доступними для істориків. Про це писали, зокрема, британський дослідник Саймон Монтефіоре; професор Прінстонського університету (США) Стівен Коткін; російський історик, провідний науковий співробітник Інституту історії Росії Російської Академії Наук Борис Ілізаров та інші.