У наступні часи радянська міфологія породила цілий лантух нахабної цинічної брехні. Мовляв, влада Леніну і компанії дісталася в країні, де панували голод і руїна, а навколо було повно контрреволюціонерів, які займалися саботажем і навіть замахами на Леніна, плюс громадянська війна та військова інтервенція, що їх затіяли проти молодої держави імперіалісти.
Тож хочеш не хочеш, довелося вдаватися до надзвичайних заходів, що називалися «Воєнним комунізмом». Насправді «воєнним» Ленін обізвав свій комунізм уже в 1921 році. Аби виправдати свій провал. Комунізм більшовики почали будувати не «вимушений» і не «воєнний», а найсправжнісінький, у відповідності до свого примітивного розуміння марксизму. На момент захоплення влади Леніним, Троцьким та компанією, жодної руїни ще не було, а саботаж «контри» існував лише у більшовицькій пропаганді. Справді, внаслідок втрати Тимчасовим урядом керування країною погіршилася логістика й постачання продовольства у Петроград та Москву ускладнилося. Сталося це ще й «завдяки» самим революціонерам, які, маючи на залізниці сильні організації, шляхом страйків дезорганізували її нормальну роботу, але головне – хліб був. На Волзі та в інших регіонах Росії зберігалися великі запаси зерна, що вимірювалися мільйонами пудів. Треба було лиш налагодити логістику й харчі підвезти. А далі ринок сам би стабілізував продажі.
Натомість більшовики та ліві есери націоналізують буквально все: банки, заводи, фабрики, ту ж таки залізницю; не лише продовжують хлібну монополію, запроваджену Тимчасовим урядом, та продрозкладку, що її було введено ще царським урядом, але й монополізують усю торгівлю, в т. ч. зовнішню. Націоналізацію, щоправда, провели не одразу. Всупереч уже іншим міфам, заводи спочатку не було передано робітникам. Більшовики хоч і були малограмотними невігласами, але не закінченими кретинами, й розуміли, до чого призведе раптова зміна досвідченого керівництва підприємств на пролетарів з трьома класами освіти. А власних керівних кадрів держава, що її створили революціонери, не мала.
З іншого боку, більшовики все ще сподівалися на завоювання усілякими правдами і неправдами більшості в Установчих зборах і до часу намагалися бавитися у демократію та загравати із пролетарями – соціальною опорою радикалів.
Тому запропонували тимчасовий компроміс і 27 листопада 1917 року було прийнято Положення про робітничий контроль над підприємствами, що його підписали голова Совнаркому Ленін, нарком праці Шляпников, керуючий справами Совнаркому Бонч-Бруєвич та секретар Горбунов.
Перший же пункт цього Положення оголошував: «В інтересах планомірного регулювання народного господарства в усіх промислових, торгових, банкових, сільськогосподарських, транспортних, кооперативних, продуктивних товариствах та інших підприємствах, що мають найманих робітників або ж дають надомну роботу, вводиться робочий контроль над виробництвом, купівлею, продажем продуктів і сирих матеріалів, зберіганням їх, а також над фінансовою стороною підприємства» [16].
Що сталося далі, сподіваюся, уже всі зрозуміли. Саме так: перше і єдине, що пролетарі, дорвавшись до влади, зробили – підвищили собі зарплатню. Вони й так протягом останніх півроку «кошмарили» власників підприємств постійними страйками, вимагаючи усе нових і нових підвищень платні, а тут їм надали законний важіль тиску. Дозволили диктувати свої умови адміністраціям підприємств. Причому зарплатню підвищили не на проценти, а одразу утричі, а подекуди й уп’ятеро. Даремно дирекція і власники пояснювали усю згубність і безумство такого кроку. «Тєпєріча наш час прішол!» казали пролетарі – й у кращому випадку виливали на голову бідного «буржуя» чорнильницю з його столу. А бувало, що й голову йому знімали. Рішення органів робітничого контролю були обов’язкові для власників підприємств і могли бути скасованими лише постановою вищих органів робітничого контролю. Згідно з п. 9 цього Положення підприємець або адміністрація підприємства теоретично могли у триденний термін оскаржити такі рішення, але хто їх слухав, якщо у «вищих органах» сидів все той таки тупий пролетар, який мріяв менше працювати, але більше отримувати. Та й небезпечно було скаржитися, адже пролетарі обзавелися пістолетами системи Маузера, гвинтівками, а то й кулеметами Гочкіса.
Власники фабрик і магазинів виявилися люди недурними й одразу зрозуміли, до чого це все призведе. А також і те, що у невідворотному розвалі звинуватять їх, записавши у саботажники, з усіма сумними наслідками. Тому власники збирали свої лахи і, як кажуть, «рвали кігті» доки не пізно. І раптом з’ясувалося, що без «буржуїв», які буцімто нічого не робили, а лише грабували пролетарів, визискуючи з них додану вартість товарів та послуг, робота не йшла. Заводи, причали, фабрики, магазини, аптеки, ресторани, гуральні та броварні почало «штормити». Усе більше підприємств зупинялося, магазини зачинялися, Почалися вимкнення електрики. Немає струму – не працюють насоси й у водогоні зникає вода. Без води пекарні не печуть хліб. Якось дезорганізувалося постачання дров, і до Петрограда увійшов злий дід Мороз.