Ще одна біда – гіперінфляція. Більшовики взагалі майже не приділяли уваги монетарній політиці. Вважалося, що гроші – явище тимчасове, скоро вони «відімруть», а відтак, можна їх друкувати стільки, скільки заманеться. Микола Бухарін у своїй вельми «науковій» книзі «Економіка перехідного періоду», яка вийшла у 1920 році, писав, що знецінення грошей – це добре. Що це відбувається у процесі знищення товарної системи як такої. Знайшовся й цілий професор, директор Тімірязєвської академії Володимир Якович Желєзнов, котрий, добре відчуваючи звідки вітер віє, піддакував примітивним марксистам: «Цінність грошей впала до розмірів надзвичайних й продовжує падати, загрожуючи цілковитим знеціненням, – не біда, можна обійтися і без них і навіть слід, бо гроші – фетиш, що засліплює неосвічені й відсталі маси… Можна перевести усе господарство на натуральні розрахунки, розподіляти усе, що потрібно, із суспільних магазинів і потреби кожного буде задоволено не гірше аніж колись» [20].
Найгарячішим прибічником натурального обміну (як за первісного суспільства) був «геніальний теоретик» В. І. Ульянов (Ленін). Гаразд, він був примітивом. Юрист-недоук. Заочник. Але цілому професору нести таку ахінею?! Припустимо, через оті «суспільні магазини» сяк-так можна розподілити хліб і сало як пайку за виконану роботу. За виданим на металургійному комбінаті талоном. Можна навіть на самому комбінаті влаштувати такий магазин. На взірець «тормозкової» на радянській шахті. Але з яких магазинів розподілятимуть екскаватори, вагони і яким чином? Пояснюю. Металургійному комбінату для роботи потрібно багато речей: залізорудний концентрат, який виробляє збагачувальна фабрика; кокс, який виробляє коксохімзавод; вода, яку постачає відповідна структура; електрика, штани та чоботи для сталеварів, ковші для розливки сталі, вогнетривка цегла, троси для кран-балок, самі кран-балки і ще сотні різноманітних позицій, включно зі жбаном, з якого розпашілий біля мартену мужик воду хлепче. Якщо є гроші – проблем немає, все це можна купити. А якщо грошей немає, чим обмінюватися з коксохімзаводом? Рідким чавуном? Чи сталевими зливками? А навіщо вони хімікам – їм потрібен екскаватор, аби кокс у вагони вантажити. Екскаватор є на екскаваторному заводі. Ось тільки, на що його виміняє металургійний комбінат – екскаваторному заводу тут і зараз потрібна, наприклад, фарба, аби екскаватори фарбувати, а не металевий зливок вагою кілька тон, що слябом називається. І фабрика, що фарбу виробляє, не дасть фарбу металургам, аби вони віддали її екскаваторникам, аби взяти екскаватор і віддати його коксохімікам в обмін на кокс. Бо заводу з виробництва фарби потрібен бензол, а не сляб.
Аби мати універсальний засіб мірила вартості товарів та послуг, людство вигадало гроші. І вони зовсім не фетиш, як вважали тупі марксисти-леніністи, а особливий вид товару, що є загальною еквівалентною формою вартості інших товарів та послуг – так в усіх словниках записано. Простіше кажучи гроші є універсальним мірилом, своєрідним «посередником» в товарообміні. Передусім цим, а уже потім – ненависним для пролетарів засобом накопичення капіталу.
Члени сільськогосподарської комуни «Творчість», 1922 рік. Навіть за обличчями можна «вирахувати» тих, хто, як згадував член комуни Олексій Мозжухін, вступав до неї, аби пожити за рахунок чужої праці та розпродажу вилученого у поміщика майна. Зрештою комуна розклалася й розвалилася.
Загалом, друзі, можете уявити, до чого за лічені місяці довели країну леніни, бухаріни та желєзнови. Передчуваючи колапс, мужики почали ховати хліб від продрозкладки. Через гіперінфляцію грошам не довіряли й переходили на примітивний натуральний обмін з мешканцями міст. Вже вони усе необхідне для селянина привозили. Хто тканину на штани, хто черевики, хто сіль, а хто свічки зі свічного заводика, на якому працював. Та й які гроші – якщо курс національної валюти за царя і за Тимчасового уряду був відносно стабільним, а за хліб держава платила тверду ціну, то більшовики платили ціну суто символічну та й ті гроші назавтра інфляція перетворювала на порох. 13 травня 1918 року було введено продовольчу диктатуру. Ініціатором цієї дурості став виходець з України Олександр Дмитрович Цурюпа, ще один недоук, вигнаний свого часу із Херсонського сільськогосподарського училища. Селяни, звісно, відмовилися задурно віддавати хліб. Тоді більшовики створили продовольчі загони, які просто грабували села та потяги. Просто як бандити на Дикому Заході. Діяли за «ноу-хау» – половину здобичі залишали собі завод або військова частина, яка формувала продзагін, а другу половину здавали у «засіки батьківщини». Селяни намагалися чинити спротив. Продзагони в селян стріляли. Але і селяни мали чим відборонитися, адже багато хто з колишніх солдатів повернувся з війни із гвинтівкою. Фактично, саме дії більшовиків у першій половині 1918 року, а особливо у травні-липні, спричинили початок Громадянської війни (Добровольча армія Денікіна, формування якої почалося наприкінці 1917 року як відповідь на розгін Установчих зборів, терор та грабунки з боку більшовиків, була крихітною й до осені 1918 року не перевищувала за чисельністю однієї дивізії).