Другою серйозною причиною був т. з. «Червоний терор». Відповідно до московської брехні він почався 5 вересня 1918 року прийняттям декрету у відповідь на поранення В. Леніна та убивства В. Володарського (справжнє ім`я –Мойсей Маркович Гольдштейн) та М. Урицького. А до цього жодного терору з боку більшовиків не було. Повіримо. Але ось у чому проблема… 31 жовтня (за старим стилем) 1917 більшовиками розстріляно настоятеля Катерининського собору Царського Села протоієрея Іоанна Кочурова. Він став першим священнослужителем, убитим червоними бузувірами. Але не останнім. На весну 1918 року число жертв більшовиків серед священників та вірян сягало кількох тисяч. Найвідоміше – убивство 25 січня в окупованому більшовиками Києві митрополита Київського і Галицького Володимира (Богоявленського). Владику розстріляли розривними кулями, добили багнетами та шаблями, після чого тіло пограбували. Ще 17 грудня 1917 року Дзержинський відверто заявив політичним опонентам: «Вам слід знати, що не пізніше ніж за місяць терор набуде потужних форм за прикладом великих французьких революціонерів. Ворогів наших чекатиме гільйотина, а не лише в’язниця» [21].
Бійці продовольчого загону після чергового пограбування. Зверніть увагу на ці одухотворені, сповнені інтелекту обличчя.
Слова головного чекіста зі справами не розійшлися. Місяця не минуло. У ніч на Різдво, 6 січня 1918 року у Петропавлівській фортеці п’яною матроснею було вбито неодноразово вже згадуваних депутатів Установчих зборів Кокошкіна і Шингарьова. Матросики перед цим не погребували взяти у родичів гроші, буцімто на особисті потреби в’язнів. Лише у січні-лютому 1918 року в одному Армавірі було вбито 1342 офіцери та «експлуататори». Хіба це не терор? 1 квітня 1918 року за особистим наказом Антонова-Овсієнка розстріляно генерал-лейтенанта Ренненкампфа, який мирно собі жив у Таганрозі. Не за «контрреволюцію» розстріляли – за відмову служити більшовикам. Перед розстрілом герою Першої світової війни викололи очі. А двома місяцями раніше за наказом Криленка розстріляно генерала Янушкевича, і теж за відмову служити в Червоній армії. Це не терор, ні? А убивство контр-адмірала Каськова, генерал-лейтенанта Кетриця, віце-адмірала Новицького, генерала Ярцева, генерал-майорів Дефабра, Карказа, Мухіна? Віце-адміралів Львова і Васильковського? Так це генерали й адмірали. А лік убитим офіцерам від прапорщика до полковника і не вів ніхто. Як це назвати? Серед жертв більшовицьких катів – студенти і гімназистки; купці і вчені; представники творчої інтелігенції і вчителі. А ось стаття Леніна «Як організувати змагання». Написано її було в грудні 1917 року, але опубліковано лише у 1929 році. Знаєте, чому? Бо навіть для більшовиків одкровення психічного хворого маніяка з вимогою децимації, тобто розстрілу кожного десятого, «винного у неробстві», були шокуючими. А після офіційного припинення «Червоного терору» 6 листопада 1918 року він лише посилився. І знаєте, що найстрашніше? Оті вбивства Урицького та Володарського; отой замах на Леніна жодного стосунку до «контрреволюції» не мали. Урицький став жертвою чи то коханця розстріляного (а терору ж не було, правда) юнкера, чи то навпаки, власного коханця, якого з тим юнкером не поділив. Звали убивцю Леонід Каннегісер. З цього «любовного трикутника» чекісти цілу змову сплели. Так само, як і з побутового вбивства Володарського власним шофером. Там ще й шалені гроші зав’язано – про це трохи згодом. Замах на Леніна було організовано не «контрреволюцією», а найближчим соратником – Яковом Свердловим, і про це ми поговоримо. Більшовики усе те знали, але жертв внутрішньовидової боротьби використали як привід для убивства та пограбування десятків тисяч ні в чому не винних людей, а також своїх політичних противників. Бувало й крутіше. Це уже навіть не терор, а більшовицьке бачення комунізму як такого – масова експропріація жінок. Виглядало це приблизно, як у Катеринодарі (нині – Краснодар): «…комісар міста з питань внутрішніх справ Бронштейн оголосив про соціалізацію всіх дівчат і жінок у віці від 16 до 25 років. Усі охочі могли звертатися за мандатами на соціалізацію до революційних установ міста. Такі мандати, які давали «право» соціалізувати – тобто «законно» зґвалтувати – до 10 дівчат і жінок, видавали Бронштейн, начальник кінного загону Кобзирєв, головком Іващєв тощо. Загалом на підставі такого «мандата» було схоплено понад 60 красивих дівчат і жінок, переважно від 16 до 20 років, з «буржуазних» сімей. На них влаштовувалися облави в міському саду, а потім вони піддавалися зґвалтуванню і катуванням, деякі жертви збожеволіли або були вбиті. Труп учениці 5-го класу однієї з гімназій зі слідами тортур був виловлений з Кубані. Було встановлено, що вона піддавалася груповим зґвалтуванням протягом майже двох тижнів» [22]. І таких свідчень я можу на цілу книгу назбирати – місця для чогось іншого не залишиться. І це ще без підводної частини айсбергу – масових «експропріацій», тобто пограбувань. Грабували усіх поспіль: вчителів, професуру, селян, підприємців. Добре, що живими залишали. Хоча й не завжди. Дійшло до того, що якось бійці армії Будьонного пограбували самого Михайла Калініна, якого послали на фронт агітувати. «Всеросійського козла» прийняли за якогось генерала, зняли з нього шубу й поставили до стінки. Але тут наспів сам командарм, Калініна відбив, червоноармійці вибачилися, але, що характерно, шубу так і не повернули. Не знаю уже чи сміятися, чи плакати в цьому місці. Ось де справжня причина Громадянської війни – страшне насильство з боку оскаженілого від вседозволеності люмпену та комісарів, що ним керували. Та кожна порядна людина не просто мала право – мусила виступити проти цієї банди убивць і садистів, що узурпувала владу й почала величезний кривавий соціальний експеримент, який провалився. І тоді Ленін вигукнув: йой, ви не так все зрозуміли, це ж не справжній був комунізм, це ми так… вимушено.