СРСР був в історичній площині у віці немовляти. СРСР був поліетнічним. У багатьох республіках ще пам’ятали, наскільки «добровільно» їх було приєднано: Литва, Латвія, Естонія, Молдова, Україна, Білорусь, Кавказ…
У республіках існувала власна політична та чиновницька еліта, яка мала власні інтереси. Колишній член ЦК КПРС Олексій Пригарін згадував: «Одного разу я був на зустрічі з одним із секретарів ЦК Естонії в Таллінні, і він взяв мене за руку, підвів до вікна, показав на дах ратуші і каже: ось подивіться, щоб відремонтувати дах ратуші, я мусив звертатися до Радміну Союзу і зустрічав там відповідне ставлення до національних традицій» [248].
Не лише прибалти – ті ж таки українці мали масу претензій щодо повзучого зросійщення. У часи Сталіна та Хрущова повага до національної культури народів СРС демонструвалася усіляко, до чого спонукав і широкий рух збройного спротиву, але пізніше було взято курс на «злиття націй у єдиний радянський народ», про що Хрущов оголосив у 1961 році XXII з’їзд КПРС у своїй новій програмі.
На словах в СРСР був інтернаціоналізм, а насправді – старий добрий московський шовінізм. Як була Російська імперія «тюрмою народів», так нею і радянська імперія залишилася. Інакше українці, євреї, білоруси, німці, кримські татари, турки-месхетинці не записувалися б росіянами.
«Інвалід п’ятої групи» – так сумно жартували євреї, натякаючи на т. зв. «п’яту графу» в Особистому листку з обліку кадрів паспортних органів МВС СРСР.
Коли імперії слабшають – вони розпадаються. Не став винятком і СРСР. Також не слід забувати, що ледь не визначальну роль відігравали й амбіції російської еліти, зокрема людини, про яку ще не згадувалося – Бориса Миколайовича Єльцина та його найближчого оточення: Сергія Шахрая, Рус лана Хасбулатова, Дмитра Волкогонова, Олександра Коржакова, Льва Ільюшина, Генадія Бурбуліса, Єгора Гайдара, Анатолія Чубайса та інших відомих осіб. До Єльцина перейшов навіть Іван Силаєв, який вважався «людиною Горбачова».
Горбачов і його команда прагнули зберегти СРСР. Для Єльцина (який після серії скандалів в т. ч. й кількома дивними авто- і авіакатастрофами, в організації яких підозрювали КДБ, вийшов з КПРС) пріоритетнішим було здобуття влади, аніж збереження СРСР.
Більше того, поки СРСР існував, Горбачов владу б не віддав, і оточення Єльцина це розуміло. Спалах національної самосвідомості в окремих республіках, результатом яких стало створення радикальних політичних організацій; антирадянські настрої, які почали сповзати в ультранаціоналізм. Першим палахнув Кавказ. Стосунки між вірменами та азербайджанцями завжди були складними. А тут сірником, що запалив пожежу, стало питання Карабаху, яке самі ж місцеві комуністи і спровокували.
27-29 лютого 1998 року в азербайджанському місті Сумгаїт сталися масові безлади на етнічній основі, причому безлади сплановані та спровоковані. Досі не відомо, хто за ними стояв. Є кілька версій: КДБ аби налякати вірмен, які саме виходили на акції протесту у Єревані та Степанакерті, вимагаючи передати Карабах Вірменії; якісь «противники Горбачова», аби дискредитувати реформи; ЦРУ разом з КДБ, аби розвалити СРСР.
Як на мене, на особливу увагу заслуговує думка Джорджа Сороса, який вважав, що за цими подіями стояв клан Гейдара Алієва. «Іs fecit cui prodest» – шукай кому вигідно, – стара латинська мудрість. Ми вже знаємо, що Алієв був другом Андропова і за його заступництва встановив в Азербайджані майже одноосібну владу, яка зберігалася і під час його роботи першим заступником Голови Ради Міністрів.
Але уже в 1987 році Горбачов його «з’їв», відправивши на пенсію й обрізавши щупальці Нахічеванському клану. Причому навіть з погрозами життю, які передавали Гейдару Алієву «доброзичливці». Тому ескалація насилля на Кавказі, з одного боку, била по місцевому керівництву, поставленому з Москви, а з іншого, розхитувала владу й авторитет самого Горбачова.
Звісно, і в столиці СРСР знаходилося багато таких, кому розростання конфліктів було на руку. А далі почалася ланцюгова реакція. Відверта неспроможність Горбачова, Чебрикова, Рижкова, Язова та інших «умиротворити» Азербайджан та Вірменію спровокувала інші численні конфлікти.
Молдова, Литва, Латвія, Естонія після того, як радянською владою під тиском Польщі було визнано наявність Пакту Молотова-Ріббентропа, оголосили про незаконність приєднання до СРСР. 11 березня 1990 року Литва стала першою республікою, яка оголосила про вихід з СРСР.
В Україні 8-9 вересня 1989 року за ініціативи націонал-комуністів та за участі дисидентів створено «Народний Рух України за перебудову». Ще раніше було створено Білоруський народний фронт. І нам ще можливо колись пощастить дізнатися, хто надавав підтримку відцентровим рухам з Москви. Але зрозуміло, що то був не Горбачов.