Що відцентрові процеси очолюються місцевою партійно-номенклатурною елітою за підтримки відносно невеликого числа активістів-пасіонаріїв. Референдум про збереження СРСР від 17 березня 1991 року показав, що від 82,7% у Білорусі до 71,3% в самій Росії виступають за збереження Союзу. Але ж і протилежні відсотки – це вже десятки мільйонів людей. Особливо, якщо врахувати, що референдум не проводився у Литві, Латвії, Естонії, Молдові, Грузії та Вірменії. І з кожним днем число прихильників СРСР лише танутиме. Станом на початок серпня 1991 року лише 6 з 15 республік висловлювали незаперечне бажання підписувати нову союзну угоду. Й України серед них не було…
Тому через 10 днів після референдуму й було вирішено взяти курс на «рішучі заходи», які уже давно були сплановані й розписані. І групу товаришів для їх реалізації дібрано й затверджено. А принципове рішення, спрямоване на реалізацію плану встановлення надзвичайної ситуації, найімовірніше, було прийнято 12 червня 1992 року. У цей день Борис Єльцин «вчисту» виграв вибори у ставленика Горбачова Миколи Рижкова й став президентом РРФСР.
У сполученні з декларацією про державний суверенітет РРФСР, що її було прийнято день у день роком раніше, ніж в Україні, до речі, це була величезна загроза. Слово генералу армії Валентину Івановичу Вареннікову, який у той час був заступником міністра оборони та Головнокомандувачем Сухопутних військ. Безпосередньо до керівництва ГКЧП він не входив – невисоке звання й посаду мав, проте у змові брав найактивнішу участь. «3 серпня Горбачов збирає президію Кабінету міністрів СРСР і оголошує: «У країні обстановка вкрай важка. Я їду до Криму відпочивати, а ви за цей час зобов’язані навести лад!»
Природно Горбачов розумів, що члени Кабінету міністрів, як і керівництво країни в цілому, безсумнівно, будуть діяти, щось робитимуть. І якщо їм вдасться, він заявить: «Це – я! Я їм ставив завдання». А якщо не вдасться, то скаже: «Ось бачите, я їм поставив завдання, а вони?!» Тобто він був вірний своїй манері – ухилятися від відповідальності» [253]. Про те, що Михайло Сергійович усіляко ухилявся від відповідальності, Варенніков дізнався із власного гіркого досвіду. Саме його Горбачов зробив цапом-відбувайлом після катастрофічного штурму телецентру у Вільнюсі, знявши з себе будь-яку відповідальність. Він, бачте, на штурм «добро» не давав, так само, як на вирубування виноградників. Далі події розвивалися дуже цікаво.
Наступного дня Горбачов їде «на відпочинок», а ті, кому він «поставив завдання» заходилися готувати «комплекс заходів». Генерал Варенніков: «18 серпня відбулася зустріч з Горбачовим у Криму. Він відмовився від пропозицій брати участь в наших діях. Йому пропонувалося полетіти з нами в Москву для спільного прийняття рішення. Він також відмовився, пославшись на погане самопочуття. Але заявив: «Дійте, як вважаєте за потрібне, чорт з вами!» (Буквально його слова – і нічого іншого не прозвучало)» (там само). Хто ж літав на зустріч з Горбачовим? Керівник ГКЧП віце-президент і його особистий друг Янаєв? Ні. Може, голова КДБ Крючков? Теж ні. Голова ради міністрів Павлов? Ні. І міністр оборони Язов теж залишився у Москві. Замість себе вони відрядили того ж таки Вареннікова, керівника Апарату Президента СРСР Валерія Болдіна та Олега Шеніна, який був членом ЦК та Політбюро і вважався третьою людиною в партійному апараті. Саме його «Горбі» залишив на партійному «господарстві» на період свого «відпочинку». Усі вони були на боці ГКЧП, але офіційно до керівництва не входили. Їх супроводжував єдиний із «сімки» головних «гекачепістів» Олег Бакланов. Про те, як «Горбі» згадував чорта під час його відвідин «гекачепістами», свідчить і В’ячеслав Генералов, але в його вустах це лунає трохи інакше. «…він знав стан справ в країні. Йшов не перший рік, вже років зо два або три, як усе почало валитися. У людей, які до нього приїхали, накипіло. І вони висловили свою думку про те, що настав крайній строк. І якщо не вжити термінових заходів, то далі країна може розвалитися. Він не прислухався до їхніх слів, сказав: «Робіть що хочете, ідіть ви під три чорти, я нікуди не поїду, я хворий» [251].
Тут Генералов помиляється лише у своїх оцінках мотивів шефа. Навіть головному охоронцю не треба знати про змову, що існувала. Фактично Варенніков має рацію: Горбачов сам усе спланував, сам усе затіяв, а коли підготовка до введення надзвичайного стану сягнула кінцевого етапу й треба було починати діяти, сховався від відповідальності за реальною або вигаданою хворобою. А ви, любі мої соратнички, дійте…
