У вересні 1918 року Дзержинський навіть примудрився з’їздити на відпочинок та побачення з дружиною Софією та сином Яном до швейцарського курорту Лугано. Є фото, на якому увічнено щасливу родину. А наступного року за чималі кошти Фелікс Едмундович організував їхній переїзд до Росії. В опломбованому вагоні. Філософію пройдисвітів, що дорвалися до влади, максимально цинічно, чітко й відверто у розмові з Осипом Мандельштамом висловила Лариса Рейснер: «Ми будуємо нову державу, ми потрібні, наша діяльність – творча, а тому було б лицемірством відмовляти собі в тому, що завжди дістається людям, які стоять при владі» [26]. Розповідаючи довірливим матросикам, як колись настане загальний комуністичний достаток, «Валькірія Революції» тримала у своєму палаці цілий штат слуг, дуже полюбляла ванни з шампанським.
Нехай вибачають читачі за те, що у нас виходить трохи за Салтиковим-Щедріним: де їли, як їли, що їли, скільки їли… Зараз це питання видається дріб’язковим, але звичайним людям у 1918-1922 роках так не здавалося, бо в них на руках помирали від голоду діти. Вони пішли за більшовиками, бо вважали їх захисниками народу. Виявилося, що їх банально обдурили. «Архітаємно». І та брехня пролягала десятиліттями. Уся історія СРСР побудована на ній. І питання делікатесів тут є насправді «архіважливим». Бо народу 70 років розповідали, що більшовикам було байдуже, де жити – в курені чи землянці. Але ж, погляньте, опинилися вони переважно чомусь у палацах. Чи були серед них такі, хто вів скромний спосіб життя? Звичайно. Відкрию таємницю: дуже часто поміж ними траплялися і відчайдушні романтики, і фанатики, які свідомо піддавали себе усіляким негараздам. Але йдеться не про них. Мова про головні, як висловлюється письменник Віктор Суворов, «центрові» фігури, що визначали загальну політику партії та уряду. А з ними все зрозуміло. І ще одне. Усі оті «архітаємні» багатства і привілеї, їхня кількість і якість залежала від місця у партійній та чиновницькій ієрархії. Разом із владними та політичними амбіціями це призводило до моторошної гризні між «товаришами по партії». То лише непосвяченим здавалося, що більшовики є дисциплінованою монолітною силою, а насправді… Насправді, у тій таємній історії, яку вони, а тепер їхні нащадки ховають від людства, все було інакше.
Отже, про гризню…
ГЛАВА П’ЯТА.
ПАЦЮКИ У ЗАЛІЗНІЙ ДІЖЦІ АБО ЧОМУ СТРІЛЯЛИ В ЛЕНІНА
Існує стара легенда про «пацючих вовків» або «крисобоїв», яких виводили для боротьби з пацюками. Кількох пацюків зачиняли в ящику або залізній діжці і не годували. Тоді вони починали жерти один одного. Зрештою, залишався один – найсильніший та найлютіший. Пацюк-канібал, який міг харчуватися лише представниками свого виду. Їх навіть вирощували на продаж. Іноді між «пацючими вовками» влаштовували бійки і вони, як кажуть, були найкривавішими з усього, що можна уявити. Всередині партії більшовиків завжди точилася перманентна боротьба. За владу над партією. За вплив на партійців. За контроль над партійною касою. Часто жертвами цієї невидимої боротьби ставали ні в чому не винні наївні рядові партійці. Наприклад, самогубство у 1907 році доведеного голодом до відчаю робітника-активіста Пригари, який утік від репресій поліції з Росії до Парижа, а там партійне керівництво за команди Леніна відмовило йому в допомозі: партія, мовляв, не благодійна організація. Самим мало… Цей приклад яскраво ілюструє одну таємну пружинку у внутрішньому механізмі партії РСДРП(б) – контроль над фінансами давав контроль над усім «цінним партійним майном», як називав професійних революціонерів Володимир Ілліч. Професійний революціонер – це професійний нероба. Єдиним засобом його існування є «зарплатня», що її видають партійні вожді. Доки ти слухняний – доти тебе годують. Якщо ти ще й відданий холуй лідера одного з угруповань всередині партії (а їх було кілька) – ти не просто смачно їстимеш, ти житимеш у Парижі або на чарівному острові Капрі, або на альпійських курортах Швейцарії. А якщо ти «не вписуєшся», або стаєш непотрібним, то тобі залишається одне – як нещасному Пригарі, з мосту сторч головою у Сену.