Тим часом «пролетарський письменник» Максим Горький, який мав трохи совісті, в газеті «Новая жизнь» опублікував гнівну статтю, у якій зокрема говорилося: «5-го січня 1918 року беззбройна петербурзька демократія – робітники, службовці – мирно маніфестували на честь Установчих Зборів.. «Правда» бреше, коли вона пише, що маніфестація 5 січня була організована буржуями, банкірами тощо. І що до Таврійського палацу йшли саме «буржуї» та «калединці». «Правда» бреше, – вона чудово знає, що «буржуям» нічому радіти з приводу відкриття Установчих Зборів, їм нема чого робити в середовищі 246 соціалістів однієї партії і 140 – більшовиків. «Правда» знає, що в маніфестації брали участь робітники Обухівського, патронного та інших заводів, що під червоними прапорами російської соціал-демократичної партії до Таврійського палацу йшли робітники Василеострівского, Виборзького та інших районів. Саме цих робітників і розстрілювали, і скільки б не брехала «Правда», вона не сховає ганебного факту. . Отже, 5 січня розстрілювали робітників Петрограда беззбройних. Розстрілювали без попередження про те, що стрілятимуть, розстрілювали із засідок, крізь щілини парканів, боягузливо, як справжні вбивці» [6].
Єдина і головна претензія до Горького – обізвавши більшовиків боягузливими убивцями, він не плюнув на них і не послав подалі, а продовжував на них працювати, освячуючи своїм авторитетом їхню владу. Тому вибачайте, але висловлю власне ставлення: попри усю критику ним більшовиків, вважаю Максима Олексійовича непересічним негідником. Він же не лише у перші роки благословляв нелюдську владу комуністів. Він оспівав перший радянський концтабір – Соловецький. Він оспівав першу радянську каторгу – Біломорканал. А що періодично критикував? Так товариш Сталін організував йому дострокову подорож на той світ у 1936 році. Йому, а перед тим і його синові, аби не плескав язиком зайвого.
У такий спосіб більшовики захопили владу. І на початку вони навіть не приховували, що то був звичайний брутальний військовий переворот. Ані Троцький, ані Ленін, ані Бухарін, ані Луначарський. У статті Сталіна до річниці подій 25 жовтня один із розділів так і називався «Про Жовтневий переворот». Ленін, виступаючи серед своїх поплічників 24 лютого 1918 року, сказав: «Звичайно, приємно і легко буває говорити робітникам, селянам і солдатам, приємно і легко бувало спостерігати, як після Жовтневого перевороту революція йшла вперед» [7].
Те, наскільки робітникам було приємно, ми бачимо з подій 5 січня. Особливо приємно – убитим і пораненим. Але тут про інше – ніхто не вбачав у подіях жодної «Великої Жовтневої Соціалістичної революції». Вона з’явилася набагато пізніше – у брехливій радянській пропаганді.
Ще одне. Протягом десятиліть пропаганда подавала «революцію» 25 жовтня (7 листопада) 1917 року як приклад геніальної стратегії більшовиків і, зокрема, Леніна. Насправді все набагато простіше: влада упала їм до рук, мов дозріле яблуко. Адже упродовж багатьох років, аж від початку ХХ століття різноманітні партії соціалістичного спрямування розхитували владу. Розхитували спочатку за японські гроші, а потім за німецькі. Були і спонсори з Росії. Грубезну грошву більшовики отримували від того таки Горького, від фабрикантів Сави Морозова та Миколи Шмідта. Головним інструментом революціонерів була агітація та пропаганда, іншими словами – брехня.
Ленін на мітингу. Що найкраще вміли робити більшовики – виголошувати полум’яні промови, апелюючи до найпримітивніших інстинктів народних мас. Завжди знайдуться охочі йти убивати за обіцяний рай – на небесах або на землі. Це називається «релігійний фанатизм». А комунізм і є нічим іншим, як вірою.
Ось вам приклад. Солдати запасних частин, що складали гарнізон Петрограда, та матроси Балтійського флоту, як я уже писав, підтримали більшовиків, бо не бажали йти воювати. Але чому не бажали? Ворог окупував частину твоєї країни – твій обов’язок як військового і як чоловіка стати на її захист попри страх за своє життя.
Аж тут з’являються сотні молодих фанатиків, «професійних революціонерів», заряджених німецькими грошима, і починають переконувати солдатиків, що ворог не у Берліні, а – в Петербурзі. Що треба закінчувати війну, на якій наживаються буржуї (слова «олігарх» ніхто тоді не знав) та царська родина; що Росія перебуває під зовнішнім управлінням – імператриця-німкеня є агенткою кайзера, а імператор Микола ІІ в усьому її слухається. Що царські генерали спеціально знищують російських солдатів, заганяючи їх у «котли» (наприклад, трагедія армії Самсонова при Танненберзі) і всюди зрада. Що «по той бік» такий же німецький пролетар підневільний, з яким треба не воювати, а – брататися. Влаштувати сніданок на кордоні…