На превеликий мій подив, дівчина Банні, яку звали Меріон, з нами практично не водилася; частково, я гадаю, тому, що він і сам не прагнув її товариства в такі моменти, а також через те, що ми її цікавили ще менше, ніж вона нас. («Їй страшенно подобається тусити зі своїми подружками, — Банні якось став вихвалятися переді мною та Чарльзом. — Вони багато базікають про шмотки, хлопців і всяку таку фігню. Ну, ви розумієте».) Це була дрібна дратівлива білявка родом із Коннектікуту, настільки ж круглолиця й гарненька, наскільки вродливцем міг вважатися Банні. Вона вбиралася по-дівчачому й водночас в одяг, який шокував поважністю: квітчасті спідниці, светри з монограмами, що пасували до її сумочок та черевичків. Час від часу по дорозі на свої семінари я її бачив здаля на ігровому майданчику Дошкільного центру виховання. Він числився якоюсь філією відділення дошкільної педагогіки в Гемпдені; в тутешні ясла та садочок ходила дітлашня з міста, і вона з ними так і займалась у светрах із монограмами, дмухаючи в сюрчок та намагаючись вишикувати їх у рядочок і позакривати всім роти.
Мало хто говорив на цю тему, але в мене склалося враження, що давніші, облишені вже спроби ввести Меріон у компанію скінчилися великою невдачею. Їй подобався Чарльз, котрий зазвичай нікому не грубив і міг похвалитися неослабною спроможністю вести бесіди з ким завгодно, від малої дитини до жіночок у кафетерії. Генрі, як і більшість тих, хто його знав, вона побоювалась і поважала. Зате Каміллу вона ненавиділа, а з Френсісом пережила катастрофічний, страшний інцидент, про який усі ні пари з вуст. У них із Банні тривали стосунки, більше властиві парам, одруженим по двадцять і більше років, то зворушливі, то докучливі. Говорячи з ним, Меріон по-діловому гралася в начальничка, ставилася до нього майже так само, як і до своїх дитсадківських підлеглих. Він їй відплачував тим самим, був почергово запопадливим, люблячим або понурим. Більшість часу він терпляче зносив її бурчання, а якщо ні, то вибухали кошмарні сварки. Інколи він міг прийти до мене посеред ночі, постукати у двері, сплюгавілий, з божевільним поглядом, скуйовджений більш ніж зазвичай, і пробурмотіти:
— Пусти, старий, мені потрібна твоя допомога. Меріон вийшла на стежину війни…
А за кілька хвилин у ті самі двері вже лунає хуткий барабанний дріб постукувань: тук-тук-тук-тук-тук. Це в гості надходить Меріон, міцно стуливши невеличкі вуста, схожа на маленьку сердиту ляльку.
— Банні в тебе? — питає вона, звівшись навшпиньки та намагаючись зазирнути за мою спину в кімнату.
— Ні, не в мене.
— Ти певен?
— Його тут немає, Меріон.
— Банні! — лиховісно кричить вона.
Жодної відповіді.
— Банні!
І тут, ставлячи мене в дуже незручне становище, у дверях із покірним поглядом мав звичку з’являтися Банні.
— Привіт, серденько.
— Де ти валандався?
Він гмикає і мимрить.
— Гадаю, нам треба поговорити.
— Серденько, я зараз зайнятий.
— Що ж… — вона, бува, погляне на свій вишуканий маленький годинник Cartier, — я додому. В тебе є ще тридцять хвилин, а потім я йду спати.
— Гаразд.
— Значить, побачимося за двадцять хвилин.
— Агов, зажди. Я не казав, що прийду…
— Ну, тоді побачимося через якийсь час, — каже вона й іде.
— Нікуди я не піду, — заявляє мені Банні.
— Я б не йшов.
— От скажи мені, кого вона із себе корчить?
— Не йди.
— Одного разу я таки маю дати їй урок. Я зайнята людина. Постійно в русі. І мій час належить мені.
— Саме так.
Минає пауза, ніякова мовчанка. І Банні врешті-решт каже:
— Певно, я все ж піду.
— Гаразд, Бане.
— Ти не зрозумів, я не до Меріон, — обороняючись, твердить він.
— Звісно.
— Так-так, — неуважно промовляє він і шумно залишає кімнату. Наступного дня вони з Меріон ідуть обідати або прогулюються біля ігрового майданчика.
— То ви з Меріон помирилися, еге ж? — цікавиться хто-небудь із нас при зустрічі з Баном сам на сам.
— А то, — присоромлено відповідає Банні.
Вихідні у Френсіса за містом стали найщасливішим періодом. Листя на деревах того року швидко пожовкло, але тепло протрималось аж до кінця жовтня, тому більшість свого дозвілля ми проводили на вулиці. Якщо не рахувати кількох матчів у теніс спроквола (під час яких м’ячі часто летіли за межі корту, і ми їх неохоче шукали, розгортаючи високу траву ручками ракеток), то активним відпочинком ми не займалися. Щось в атмосфері навколо цього місця навіювало на нас величні лінощі, яких я не пам’ятав із дитинства.