Тепер, коли все це пригадую, то складається враження, ніби за містом ми постійно щось пили. Ні, не запоєм, але тоненька цівочка алкоголю починала точитися коктейлями «Кривава Мері» від самого сніданку й не спинялась аж до вечері. Тож не виключено, що саме вона зумовлювала наш апатичний стан. Беручи з собою книгу на природу, я неодмінно потім засинав у кріслі, практично одразу; варто було піти поплавати на човні — я дуже хутко зморювався від веслування й просто дозволяв суденцю дрейфувати кілька годин. (Ох і човен! Навіть зараз інколи, коли приходить безсоння, я намагаюсь уявити, що лежу в тім човні, вмостивши голову на кормові бруси, дерево борта протікає, і жовте березове листя запливає всередину, торкаючись мого обличчя.) Інколи ми намагалися влаштувати щось трохи амбітніше. Одного разу, коли Френсіс знайшов у шухляді туалетного столика тітоньки «беретту» і набої до неї, ми в куцому пориві чуттів зайнялися стрілецькою практикою (при цьому хорта, який роками зривався в біг від пострілу стартового пістолета, довелося ізолювати в підвалі) і шмаляли по скляних банках для консервації, вистроївши їх у ряд на плетеному чайному столику, що його витягли з будинку надвір. Але саморобний тир швидко дійшов кінця, коли короткозорий Генрі випадково поцілив качку. Для нього це стало великим потрясінням, тому стрілянину довелося відкласти.
Усім, крім нас із Банні, подобався крокет; ми ніяк не могли допетрати, у чому його прикол, і по м’ячу лупили та рубали молотками, ніби ключками для гольфа. Час від часу нам вистачало бадьорості, щоб сходити на пікнік. Спочатку всяк і кожен сповнювався серйозних амбіцій (ми складали хитромудре меню, обирали віддалену та невідому місцину), але неминуче скочувалися в сонливість та легке сп’яніння, неохоче думаючи про те, що валандатися доведеться довго, а причандалля для посиденьок тягти багато. Зазвичай ми валялись у траві цілісінький день, пили мартіні з термоса й спостерігали за лискучою вервечкою чорних мурашок на безладних рештках пирога в тарелі, доки нарешті не закінчувався трунок, сідало сонце й нам доводилося плуганитись додому в пітьмі.
Особлива нагода випадала, якщо Джуліан приймав запрошення на вечерю за містом. Тоді Френсіс замовляв найрізноманітніші наїдки в продуктовому й цілими днями гортав куховарські книги в пошуках страв, вина, яке до них подають, сервірування стола й резервних страв, що чекатимуть у флігелі, якщо раптом суфле підведе. Смокінги відправлялися в хімчистку, квітникарі надсилали букети, а Банні відкладав свій примірничок «Нареченої Фу Маньчжу»[63] та починав носитися з томиком Гомера натомість.
Не знаю, чому ми надавали такого великого значення цим вечерям, адже поки Джуліан приїжджав, усі вже були знервовані та виснажені. Вечері страхітливо нас напружували, як, власне, й самого гостя — я впевнений у цьому, — попри те що він обов’язково перебував у доброму гуморі, був люб’язним, чарівним і неодмінно захопленим усім навколо. Проте Джуліан у середньому приймав лиш кожне третє запрошення. Виявилося, що в позиченому смокінгу та з украй обмеженим знанням застольного етикету мені вдається гірше приховувати наслідки стресу. Решта навчилася лицемірити значно вправніше. За п’ять хвилин до прибуття Джуліана вони всі валялися по диванах у вітальні в оточенні опущених гардин, на кухні в електрокаструльках підбулькувала вже готова їжа, народ поправляв коміри та дивився на світ збайдужілими очима. І варто теленькнути дверному дзвінку — всі хребти випростуються, оживає розмова, а бганки на одязі ніби самі собою розрівнюються.
І хоча інколи мені ці вечері видавалися стомливими та клопітними, зараз у моїх спогадах вони постають чудовими. Темна печера кімнати, склепінчаста стеля, у каміні потріскує вогонь, і наші обличчя, якісь такі світні й примарно-бліді. Полум’я збільшувало наші тіні, мерехтіло на столовому сріблі; його відображення так і кричало оранжевими спалахами в шибках, ніби зовні, в місті, горіла пожежа. Камін гудів, наче зграя птахів потрапила в клітку й тепер під стелею била крилами буревію. І я би геть не здивувався, якби довгий банкетний стіл із червоного дерева, вкритий лляною скатеркою, уставлений порцеляною та свічками, фруктами та квітами, просто зник би в чистому повітрі, наче чарівна скринька в тій казці.
63
Пригодницький роман англійського письменника Сакса Ромера (1883–1959) «Fu Manchu’s Bride» (1933).