Один день, щоправда, запам’ятався в особливо яскравих тонах — то була осяйна субота в жовтні, один з останніх теплих днів того року. Попереднього вечора, досить холодного, ми, випиваючи, просиділи мало не до самісінького ранку, тому я прокинувся пізно, страждаючи від спеки та легкої нудоти, побачив, що вночі розкидав свої ковдри в ногах ліжка, а денне світло вже лилось у вікна. Я довго лежав нерухомо. Сонячне світло, червоне й болюче, намагалося дістати мене й крізь опущені повіки, у вогкі ноги позаходили зашпори. Піді мною мовчав будинок, він мерехтів та гнітив.
Я спустився на перший поверх, ступаючи по рипучих східцях. Ніде ні поруху, ні душі. Нарешті я відшукав Френсіса та Банні на затіненій стороні веранди. Банні був одягнутий у футболку та шорти-бермуди, а Френсіс, розпашілий плямистим рожевуватим відтінком альбіноса, із заплющеними очима, аж тремтів від головного болю і був у жалюгідному махровому халаті, поцупленому з готелю.
Вони похмелялися «Устрицею прерій». Френсіс підштовхнув до мене склянку, навіть не дивлячись на посуд.
— На, випий, — проказав він. — Мене знудить, якщо я бодай гляну на неї ще раз.
Жовток здригнувся у кривавому кетчупі склянки, змішаному з вустерширським соусом.
— Не хочу, — відіпхнув я її назад.
— Навіть не знаю, навіщо я це заколочую. — Френсіс схрестив ноги й стиснув перенісся великим та вказівним пальцями. — Ніколи не помагало. Треба сходити по «Алка-Зельтцер».
Чарльз у халаті в червону смужку зачинив за собою сітчасті двері й нечутно рушив по веранді.
— Насправді тобі потрібен десерт на основі газованки, — проказав він.
— От уже ці твої десерти з газованкою.
— Вони діють, кажу тобі. Там усе за наукою. Холод допомагає від нудоти, а…
— Чарльзе, ти постійно це повторюєш, але не думаю, що це правда.
— Та послухай же мене хоч секунду! Морозиво сповільнює процеси травлення, кола заспокоює шлунок, а кофеїн лікує головний біль. Від цукру — енергія. Крім того, усе вкупі прискорює розщеплення алкоголю в крові. Ідеальний харч.
— Зробиш мені одну порцію? — спитав Банні.
— Сам зроби, — раптом роздратувався Чарльз.
— Чесно, — озвався Френсіс, — гадаю, мені просто потрібен «Алка-Зельтцер».
Незабаром спустився Генрі, котрий устав і вдягнувся ще з першими проблисками сонця, а з ним — заспана Камілла, усе ще мокра та розпашіла після ранкової ванни, із золотою хризантемою хаотичних кучерів на голові. Настала майже друга по обіді. Хорт куняв на боці, й одне його око було заплющене лише наполовину, гротескно закотившись під повікою.
«Алка-Зельтцеру» не знайшлося, тому Френсіс сходив у будинок, добув пляшку імбирного елю, кілька кухлів і трохи льоду. Ми трішки посиділи, поки день яскравішав та гарячішав. Каміллі, котра рідко могла вдовольнитися сидінням на місці й постійно пропонувала то гру в карти, то пікнік, то прогулянку на машині, незабаром обридло байдикування, вона втратила спокій і навіть не намагалася цього приховати. Вона мала книжку, але не читала її. Ноги вона закинула на бильце крісла й босою п’яткою затято відбивала летаргійний ритм по плетеній із лози стороні сидіння. Урешті-решт Френсіс, аби тільки заспокоїти її, запропонував прогулятися до озера. Це одразу підняло їй настрій. Займатися більше було нічим, тому ми з Генрі вирішили скласти їм компанію. Чарльз із Банні поснули та хропли на своїх стільцях.
Небо нещадно сліпило блакиттю, дерева відкидали несамовиті тіні червоно-жовтих барв. Босий Френсіс, досі у своєму халаті, обачно ступав по камінні та гілках, намагаючись не розхлюпати склянку свого імбирного елю. Щойно ми дісталися берега, він зайшов по коліна у воду й театрально поманив нас, ніби Іоанн Хреститель.