Униз по схилу, ковзаючи босими ногами, збіг Чарльз, усе ще вбраний у свій купальний халат, а за ним слідом нісся Френсіс. Генрі став на коліна й поклав Каміллу в траву. Дівчина піднялася на ліктях.
— Камілло, ти померла? — поцікавився захеканий Чарльз, коли впав на землю, щоб оглянути її рану.
— Комусь, — проказав Френсіс, розмотуючи бинт, — треба дістати скло в неї з ноги.
— Давай спробую я? — дивлячись їй в очі, запропонував Чарльз.
— Тільки обережно.
Тримаючи ступню в долоні, він схопив уламок великим та вказівним пальцями й акуратно потягнув. Камілла, на мить скривившись, затамувала подих.
Чарльз відскочив, наче ошпарений. Він знову спробував торкнутися ноги сестри, але не зміг себе змусити. Його пальці повністю вкривала Каміллина кров.
— Ну, давай далі, — заспокоївшись, рівним тоном промовила дівчина.
— Не можу. Боюся зробити тобі боляче.
— Мені й так болить.
— Не можу, — жалюгідно подивився на неї Чарльз.
— Відійди, — нетерпляче проштовхнувся вперед Генрі, став перед Каміллою навколішки й узяв її ступню в руку.
Чарльз відвернувся. Він був майже такий самий блідий, як і сестра. Я аж замислився про істинність тих давніх історій, у яких близнюки відчувають фізичний біль одне одного.
Камілла широко розплющила очі та смикнулася; Генрі тримав у закривавленій руці криву друзку скла:
— Consummation est[68], — оголосив він.
Френсіс заходився мастити рану йодом і накладати пов'язку.
— Господи, — зітхнув я, розглядаючи заюшений кров’ю шматок скла проти сонця.
— Молодчинка, — похвалив Каміллу Френсіс, намотуючи бинт навколо стопи. Як і в більшості іпохондриків, його тон був на диво заспокійливим, наче в доглядальника. — Подивись, навіть не заплакала.
— Не настільки боліло.
— Та де там «не настільки», — заперечив їй Френсіс. — Ти просто дуже хоробра.
— Справді, хоробра, — підсумував, зіпнувшись на ноги, Генрі.
Пізніше того самого дня ми з Чарльзом сиділи на ґанку. Надворі раптово похолодало, небо й далі було ясним, але здійнявся вітер. Прийшов пан Гетч розпалити камін, і я відчув легкий відтінок запаху дров у багатті. Френсіс теж перебував усередині, бо займався нашою вечерею, він співав, і його високий чистий голос трохи не в лад линув із кухонного вікна.
Поріз Камілли виявився нестрашним. Френсіс звозив її у травмпункт (із ними зголосився і Банні, бо дратувався через те, що проспав усі пригоди), і вже за годину вони всі повернулись, із шістьма швами на нозі в Камілли та пляшечкою «Тайленолу» з кодеїном. Тепер же Банні з Генрі грали на галявині в крокет, і Камілла склала їм компанію, пристрибуючи на здоровій нозі та інколи спираючись на великий палець другої, — така її плигуча хода з веранди здавалася напрочуд кумедною.
Ми з Чарльзом пили віскі з содовою. Він намагався навчити мене грати в піке («У нього ж грає сам Родон Кроулі[69] в “Ярмарку суєти”»!), але учень із мене вийшов такий собі, тому карти лежали забуті на столі.
Чарльз відсьорбнув із чарки. Він і не думав перевдягатись, а тому цілий день проходив у халаті.
— Шкода, що завтра доведеться їхати назад у Гемпден, — проказав він.
— Моя б воля, не вертався би, — підтакнув я. — А отак би й жив тут з усіма вами.
— Може, це ще й станеться.
— Що?
— Я не кажу, що зараз. Але, здається, це можливе. Після університету.
— Як так?
Він знизав плечима.
— Ну, Френсісова тітка продавати будинок не збирається, бо хоче зберегти його для родини. Коли йому сповниться двадцять один, він би міг його викупити за безцінь. Та й навіть якби не міг, то в Генрі грошей більше від можливостей його фантазії. Можна було б скинутись і придбати його. Завиграшки.
Мене приголомшила така прагматична відповідь.
— Я мав на увазі, що все, чим би Генрі хотів займатися після закінчення університету (якщо він його закінчить), — це відшукати собі місце, де можна писати книжки й займатися вивченням Дванадцятьох великих культур.
69
Родон Кроулі — один із головних персонажів роману англійського письменника Вільяма Мейкпіса Теккерея (1811–1863) «Ярмарок суєти».