Якийсь час вівтар, що стояв осторонь в ореолі свого білого світла, залишався недосяжним для вогню, і враз до нього звернулись очі солдатів. Абат, якого вони вважали мертвим, підвівся на ноги й тепер стояв перед вівтарем, піднісши обіруч розп’яття високо над головою. Зненацька він голосно вигукнув:
— Горе вбивцям тих, хто живе у Світлі Господньому, — блукати їм серед свавільних тіней і вслід за свавільними вогнями!
І по цих словах він упав долілиць мертвий, а мосянжове розп’яття покотилось по вівтарних східцях. Дим уже повалив такий густий, що солдатам довелось вибігти на вільне повітря. Перед ними палали будинки. За їхніми спинами пломеніли вітражі абатства із зображеннями святих та мучеників, які ніби попробуджувалися зі священного трансу і сповнилися шаленого кипучого життя. Воякам сліпило очі, й деякий час вони не могли бачити нічого, крім пломенистих облич святих та мучеників. Утім невдовзі вони помітили, що до них біжить якийсь чоловік весь у пилюці.
— Переможені ірландці, — гукав він, — вислали двох посланців, аби підняти проти вас повстання по всіх околицях Менор-Гамільтону[42], і якщо ви їх не зупините, то в лісі вас розіб’ють і додому ви не доберетеся! Вони скачуть на північний схід між Бен-Балбеном і Кашел-на-Ґелом[43].
Сер Фредерік Гамільтон покликав до себе п’ятьох солдатів, які першими вистрілили в ченців, і наказав:
— Швидко на коней, скачіть лісом до Бен-Балбена напереріз тим двом і вбийте їх.
Солдати зараз-таки рушили в путь і невдовзі, здіймаючи стовпами воду, переправилися через річку в тому місці, що нині зветься Бродом Баклі, та й зникли у лісі. Вони поскакали битою стежкою, що звивалась північним берегом річки. Над їхніми головами поспліталось гілля беріз та горобини і заступало повитий хмарами місяць, тож на стежці панувала майже непроглядна темінь. Солдати скакали швидким клусом, то теревенячи між собою, то проводжаючи оком якусь заблукану ласицю чи кролика, що кидались навтьоки у морок. Коли їх стала гнітити лісова темінь і тиша, вони поступово з’їхались тісніше і завели жваву розмову, — були то давні товариші і знали одне одного як облуплених. Один був жонатий і говорив про те, як зрадіє його жінка, коли він повернеться живий-здоровий з цієї відчайдушної виправи проти Білих братів і доведе, що фортуна любить сміливих. Найстарший з п’ятьох, чия дружина померла, говорив про сулію вина, яка дожидається його на верхній полиці, а третій, наймолодший, на якого десь чекала кохана дівчина, їхав трохи попереду, не кажучи ні слова. Раптом молодий вояк зупинився, і ті, які їхали слідом, помітили, що його кінь тремтить.
— Я дещо бачив, — сказав він, — але не знаю, що це, либонь — якась мара. Вона скидається на великого змія зі срібною короною на голові.
Один з п’ятьох підніс руку до чола, мовби щоб перехреститись, але, згадавши, що змінив релігію, опустив її і сказав:
— Я певен, що то була лише мара, бо їх тут довкола нас сила-силенна, і всі чудернацькі.
Далі вони їхали мовчки. Нещодавно пройшов дощ, і тепер з гілля капало, волосся та плечі у вояків намокли. Невдовзі солдати знову розговорились. Разом вони бились у багатьох битвах із повстанцями, і тепер знову переповідали одне одному історії своїх поранень, і так пробудили у своїх серцях найсильніше товариське почуття, почуття бойового побратимства, і майже забули про страхітливе безлюддя лісів.
Зненацька перші двоє коней заіржали, а потім зупинились і не хотіли рушити з місця. Перед солдатами зблиснула вода, і за шумом потоку вони здогадалися, що там тече річка. Тоді спішились і, то смикаючи коней за вуздечки, то вмовляючи, насилу підвели їх до берега. Посеред річки стовбичила висока стара баба з сивим волоссям, яке спадало їй на сіру сукню. Вона стояла у воді навколішках і час од часу нахилялась, нібито прала[44]. Аж тут солдати помітили, що прання її якось само тримається на плаву. Місяць кинув на нього мерехтливе світло, і вони побачили, що це — труп чоловіка, а поки вони на нього дивились, річковий вир повернув мерця обличчям до них, і кожен із п’ятьох солдатів водночас упізнав своє власне обличчя. Поки вони стояли, занімівши і завмерши від жаху, баба заговорила, вимовляючи слова повільно і голосно:
42
43
44