— Ви не бачили мого сина? Він носить срібну корону, всипану рубінами.
Тоді найстарший з солдатів, який зазнав найбільше поранень, видобув шпагу і крикнув:
— Я бився за істину, яку несе мій Бог, то чого ж мені боятися сатанинських тіней!
І з цими словами кинувся у воду. Але за мить повернувся на берег. Баба зникла, і хоч як він штрикав шпагою в повітря та воду, однак усе дарма.
П’ятеро солдатів знову посідали на коней і погнали їх до броду, але все без пуття. Вони знов і знов намагалися перебрести, поривались у воду то там, то там, а змилені коні ставали дибки.
— А нумо, — запропонував старий солдат, — проїдьмо ще трохи лісом, ану ж підступимося до річки вище за течією.
Вони знову заїхали під покров гілля, і під копитами коней похрускували стебельця розхідника, а галузки дерев ударялися об їхні крицеві шоломи. Хвилин за двадцять вояки знову виїхали до річки, а ще за десять хвилин знайшли місце, де можна було переправитись, не замочивши стремен. Ліс на другому бéрезі був дуже ріденький, і місячне сяйво струменіло крізь гілля довгими смугами. Аж тут знявся вітер і погнав бистрі хмари по лику місяця, тож тонкі смуги його сяйва ніби затанцювали гротесковий танець посеред кущів та маленьких ялинок. А вершини дерев застогнали, й ці стогони нагадували голоси мертвих, чутні крізь вітер, і солдати згадали повір’я, яке розповідає, що в чистилищі мертві настромлюються на вершини дерев та шпилі скель. Вояки звернули трохи на південь, сподіваючись знову напасти на биту стежку, але не змогли знайти навіть її сліду.
Тим часом стогони ставали все голосніші й голосніші, а танець білих місячних вогнів — усе швидший і швидший. Невдовзі солдатам почали вчуватись далекі звуки музики. То були звуки волинки, й вояки у великій радості поїхали їм назустріч. Звуки лунали з дна глибокої чашоподібної западини. Посеред западини сидів дідок зі зморшкуватим обличчям у червоній шапочці. Він сидів біля багаття і з запалом грав на старенькій волинці, в нього коло ніг горів застромлений у землю смолоскип. Руде, мов іржа, волосся спадало йому на лице — ніби з каменя тесане.
— Чи не бачили ви моєї жінки? — гукнув він, зиркнувши вгору. — Вона прала! Вона прала!
— Я його боюся, — мовив молодий солдат, — боюся, що він — один із сúдів.
— Ні, — відказав старий солдат, — він — людина, бо я помітив на його обличчі веснянки. Ми змусимо його бути нам за провідника.
І по цих словах видобув шпагу, інші зробили те саме. Вони обступили волинкаря і наставили на нього шпаги, а тоді старий солдат розказав, що вони повинні вбити двох повстанців, які їдуть шляхом поміж Бен-Балбеном і Кашел-на-Ґелом, і що він, волинкар, мусить сісти в сідло перед одним з них і бути їм за провідника, бо вони заблукали. Волинкар повернувся і показав на сусіднє дерево, і вони побачили старого білого коня, вже запряженого і під сідлом. Дідок закинув волинку собі за спину і, тримаючи в руці смолоскип, скочив на коня та й поскакав щодуху поперед них.
Ліс дедалі рідшав та рідшав, і почався похилий схил, що вів під гору. Місяць уже зайшов, і на небо вúсипали дрібні білі вогники зірок. Схил вів дедалі вище і вище, аж нарешті вершники піднялись високо над лісом і виїхали на широке верхів’я гори. Ліси розкинулися внизу на довгі милі, а ген на півдні здіймалась над палаючим містом червона заграва. Перед солдатами ж та над їхніми головами виднілись дрібні білі вогники. Раптом провідник натягнув віжки і, вказавши вільною рукою вгору, заволав:
— Погляньте, погляньте на святі свічі!
А тоді погнав коня чвалом уперед, розмахуючи навсібіч смолоскипом.
— Чуєте, як скачуть посланці? — кричав провідник. — Швидше, швидше! А то вони вислизнуть із ваших рук! — і він засміявся, буцімто від захвату погоні.
Солдатам причулось, ніби десь далеко внизу і справді тупотять копита, але схил уже ставав усе стрімкіший і стрімкіший, а їзда щомиті ставала все шаленіша. Вояки намагались натягнути віжки, але марно, бо коні наче показились. Провідник закинув віжки на спину старого білого коня і, розмахуючи руками, заспівав несамовиту ґельську пісню. Зненацька солдати побачили далеко-далеко внизу блискучу нитку річки і збагнули, що вони — на краю прірви, яка зветься нині Луґ-на-Ґелом, чи, англійською, Стрибок Чужинця. Шестеро коней стрибнули вперед — і в повітрі розляглися п’ять пронизливих криків, а за мить п’ятеро вершників важко гупнулись разом з кіньми на зелені схили біля підніжжя скель.