Старий із сутінків
Тут, поблизу Мису Мерця в Россах, де, мов очима, дивиться на море двома ілюмінаторами покинута стернова рубка, стояла в минулому столітті[45] мазанка. Було то не лише житло, а й спостережний пункт, бо жив там такий собі старий Майкл Бруен, свого часу — контрабандист, ще й батько та дід контрабандистів, і коли наставала ніч і з Рафлі[46] через затоку пробиралась висока шхуна, то його діло було вивішувати в південному вікні ліхтар із роговими шибками, аби новини дійшли до острова Доррен, а звідти, через світло ще одного ліхтаря, — до села Росси. Поза цими світляними посланнями господар мазанки мало спілкувався з людьми, бо ж був дуже старий і думав лише про спасіння власної душі, — клякаючи перед іспанським, вирізьбленим із дуба розп’яттям, яке висіло біля його коминка, або згинаючись у три погибелі над вервицею з камінчиків, яку йому привезли з вантажем шовків та мережив із Франції. Якось уночі він уже не першу годину вдивлявся у море, бо віяв добрий ходовий вітер, a La Mere de Misericorde[47] неабияк запізнювалась, і він уже думав улягтись на своє солом’яне ложе, бо на сході вже розвиднилось, а за білого дня шхуна ледве чи насмілиться обійти Рафлі й кинути якір, аж тут побачив, як з острова Доррен до зарослих очеретом лагун, що розкинулися за так званим Другим Россом, повільно летить довга вервечка чапель. Майкл Бруен ніколи раніше не бачив, щоб чаплі летіли над морем, бо це берегові птахи; і почасти тому, що це видовище розвіяло його дрімоту, а ще більше тому, що в його буфеті через довгу затримку шхуни було порожнісінько, він зняв зі стіни свою іржаву мисливську рушницю, цівка якої підв’язана була мотузкою, й подався за чаплями до лагун.
Коли він підійшов так близько, що почув зітхання очерету на крайній лагуні, у світі вже сіріло, тож високі очерети, тихі води, примарні хмари, ріденька мла, що стелилась між дюн, — усе здавалось ніби вирізьбленим із величезної перлини. Невдовзі він наздогнав чапель, — а була їх сила-силенна, і стояли вони серед мілководдя, підібгавши ногу, — присів навпочіпки у прибережному очереті, перевірив капсуль рушниці й, схилившись над вервицею, швидко пробубонів:
— Заступнику мій Патріку, даруй мені підстрелити чаплю, — на пирозі з м’ясом я протягну ще днів зо чотири, бо з мене вже не такий їдець, як замолоду. Якщо даси мені не схибити, я проказуватиму тобі молитву над вервицею щоночі, поки не з’їм пиріг.
Тоді він ліг на землю і, поклавши дробовика на великий камінь, націлився на чаплю, яка стояла в шовковистих травах на бережку струмка, що впадав у лагуну, бо ж боявся замочити ноги й підхопити ревматизм, а це було б неминуче, якби він підстрелив одну з тих чапель, які стояли у воді. Але коли він прицілився, чапля зникла, а замість неї, на його подив і жах, вже стояв якийсь дідок, старезний і геть-таки немічний. Майкл Бруен опустив рушницю, глядь — а чапля знову стоїть, похиливши голову, наче спить від дня сотворення світу, — ані пірце не ворухнеться. Контрабандист знову звів дробовика і не встиг ковзнути поглядом по залізній цівці, як залізо, цей ворог усяких чарів, знову явило його очам дідка, який тут же зник, щойно Майкл удруге опустив рушницю. Він відклав дробовика, тричі перехрестився і проказав Paternoster та Ave Maria[48], а тоді півголосом зронив:
— Якийсь ворог Божий і ворог мого святого заступника стоїть на рівному бережку і рибалить у священних водах.
А тоді прицілився дуже повільно й обережно. Пролунав постріл, а коли розвіявся дим, мисливець побачив дідка, скуленого у траві, та довгу вервечку чапель, які з криками летіли до моря. Майкл обійшов лагуну і, наблизившись до маленького струмочка, оглянув старечу постать у побляклих, забризканих кров’ю чорно-зелених шатах старовинного крою. Похитав головою, взрівши отаке велике нечестя. Зненацька шати ворухнулися, з них вистромилась рука і простягнулась до вервиці, що висіла у Майкла на шиї, — аж довгі зморшкуваті пальці мало не торкнулися хрестика. Контрабандист відсахнувся і скрикнув:
— Чаклуне, я жодній нечестивій тварі не дам торкатися моєї святої вервиці!
І аж затремтів од відчуття, що це ж допіру уник Великої споконвічної загрози.
— Якщо ти вислухаєш мене, — пролунав слабкий, мов зітхання, голос, — то довідаєшся, що я не чаклун, і дозволиш мені перед смертю поцілувати хрест.
— Я вислухаю тебе, — відповів контрабандист, — але не дам тобі торкатися моєї святої вервиці.
45