— Підходь до вогню, — дозволив абат, — і погрійся, і поїж того харчу, який принесе тобі отрок Оліолл. Воістину, прикро, коли комусь, заради кого помер Христос, доводиться так бідувати, як оце тобі.
Незнайомець сів перед вогнищем, а Оліолл взяв у нього плащ, з якого тепер крапотіла вода, і поклав перед ним м’ясо та хліб, і поставив кухоль вина, проте гість поїв лише хліба, а вино відсунув, попросивши води. Коли його борода та волосся почали трохи обсихати, а руки та ноги перестали дрижати від холоду, він заговорив знову:
— О благословенний абате, зглянься над бідним, зглянься над жебраком, який довгі роки тинявся по непривітному світі, й дай мені якусь працю, хай і найважчу, бо я — найбідніший з Божої бідноти.
І братчики почали радитись, до якої ж праці його приставити, і спершу ні до чого не договорились, бо не було такої праці, яка не знайшла б у тому працелюбному братстві свого виконавця, але нарешті хтось згадав, що брат Лисий Лис, — а той мав за обов’язок крутити великі жорна у млині, бо ж для чогось іншого був надто дурний, — постарішав від такої важкої роботи, отож-бо того жебрака й приставили від завтра до жорен.
Холоди минули, і за весною прийшло літо, а жорна ніколи не стояли без діла і ніколи не крутила їх неохоча рука — проходячи повз млин, усі чули, як наспівує той жебрак, обертаючи жорнівку по колу. І смуток остаточно покинув блаженне це братство, бо й Оліолл, який завжди був тупим та нездібним до навчання, порозумнішав, і було це тим більше чудо, що сталося зненацька. Одного дня він ще більше клеїв дурня, ніж зазвичай, і його висікли й веліли назавтра вивчити урок краще, бо інакше, мовляв, переведуть у молодший клас, до менших хлопчиків, які з нього сміятимуться. Оліолл пішов зі школи у сльозах, а коли прийшов на другий день, то, попри всю свою тупість, породжену звичкою прислухатись до кожного випадкового звуку і замислюватись над кожним випадковим блищиком, — тупість, яка так довго була притчею на вустах усієї школи, — відповів урок так добре, що випередив усіх у класі і відтоді став найкращим учнем. Спершу брат Голуб подумав, що то нарешті почуто його молитви до Пречистої, і прийняв це за великий доказ її любови до себе, але коли перегодом набагато більше ревних молитов не допомогли збільшити врожай бодай на один сніп пшениці, він почав собі думати, що малий знається з бардами, чи друїдами, чи відьмами, і постановив простежити за ним. Братчик поділився своїми міркуваннями з абатом, а той велів зразу прийти до нього, як тільки вдасться з’ясувати правду, і вже на другий день, а була то неділя, брат Голуб став на стежці перед абатом та іншими братчиками, коли ті вертались у своїх білих сутанах з вечерні, взявся за краєчок абатової сутани й заговорив:
— Жебрак — найбільший зі святих і чудотворців. Я щойно простежив за Оліоллом, і повільні кроки та похнюплена голова підказали мені, що його знов опанувала втома тупоумства, а коли він пішов до маленького гайка біля млина, то стежка, протоптана в чагарнику, та сліди на заболочених місцях навели мене на думку, що цією дорóгою він ходив багато разів. Я заховався за кущем на схилі, де стежка роздвоюється, і побачив по його заплаканих очах, що тупоумство його — надто закорінене, а мудрість — надто свіжа, щоб уберегти його від страху перед різками. Коли він увійшов до млина, я став під вікном і зазирнув туди, аж тут налетіли пташки й повсідались мені на голові та на плечах, бо вони в тому святому місці неполохливі, а ще попри мене пройшов вовк, зачепивши правим боком мою сутану, а лівим — листя на кущі. Оліолл розгорнув свою книгу на тій сторінці, яку я загадав йому вивчити, і заплакав, а жебрак сів поруч нього і втішав його, аж поки він заснув. Коли малий уже міцно спав, жебрак уклякнув і став молитися вголос, проказуючи: «О Ти, сущий понад зорями, яви силу Свою світотворчу, і хай знання, зіслане Тобою, пробудиться в душі його, де нічого сьогосвітнього немає, аби прославили ім’я Твоє дев’ять ангельських чинів», — і тут заструменіло світло й оповило Аода, жебрака, і я вловив пахощі троянд. У зачудуванні я трохи ворухнувся, а жебрак обернувся і помітив мене, та й каже, низько вклоняючись: «О брате Голубе, якщо я вчинив зле, прости мені, і я понесу покуту. Мене спонукало до цього лише співчуття». Але я злякався, і втік, і біг без упину, аж поки прибіг сюди.
І всі братчики заговорили хором: хтось казав, що це такий-то і такий-то святий, хтось — що це не він, а другий, а хтось — що це ані той, ані той, бо ті зараз пробувають у своїх монастирях, і тому це той третій святий, — і вони мало не пересварились між собою, наскільки взагалі могло дійти до сварки в такій сумирній чернечій громаді, бо кожен хотів приписати такого великого святого своєму рідному краєві. Врешті-решт абат сказав: