І, поки він говорив, його маленькі очка поблискували, а худі кулаки стискались.
Костелло повів його до великої зали, де підлога притрушена була очеретом і де не було жодних вигод, які позаводило собі дрібне панство, — лише нічим не прикрашена феодальна суворість, — і показав на лаву біля великого каміна, а коли волинкар сів, налив йому в роговий кухоль віскі і поставив на лаву поруч, ще й поставив біля кухля великий чорний дзбан із просмоленої шкіри та запалив смолоскип, що був косо застромлений у кільце, вмуроване у стіну, і руки його, знай, тремтіли, а тоді обернувся до посланця і запитав:
— Чи прибуде до мене донька Дермотта, о Дуаллаху, сину Далі?
— Донька Дермотта не прибуде до тебе, бо її батько приставив до неї жінок, аби її пильнували, але вона веліла мені передати тобі, що за тиждень увечері, напередодні дня святого Івана, вона має заручитися з Намарою Озерним і хотіла б, аби ти був на заручинах, щоб тоді, коли її попросять, як велить звичай, випити за того, хто їй наймиліший, вона могла випити за тебе, Тумаусе Костелло, і показати всім, кому належить її серце і як мало їй радости від її шлюбу. А сам я прошу тебе взяти з собою вірних людей, бо я на власні очі бачив конокрадів, які витанцьовували над землею «Сизого голубка».
І він простягнув Костелло вже осушений кухоль, стиснувши його в руці, що нагадувала пташину лапку, і загорлав:
— Налий мені ще один кухоль, бо я б хотів, аби настав той день, коли вся вода у світі вміститься в мушлі равлика, і пив би я самé лише віскі!
Не дочекавшись відповіді Костелло, який сидів замріяний, він розійшовся:
— Ану налий мені кухоль, кажу тобі, бо жоден Костелло у світі не такий-то вже великий пан, щоб не поприслужувати котромусь Далі, навіть якщо Далі вештається по дорогах з волинкою, а Костелло має голий пагорб, порожній дім, коня, черідку кіз та жменю корів.
— Хвали своїх Далі скільки завгодно, — відказав Костелло, наливаючи йому кухоль, — бо ти привіз мені добре слово від моєї коханої.
Наступні кілька днів Дуаллах мотався по всій околиці, намагаючись набрати для господаря ескорт, і кожен, кого він стрічав, розповідав про Костелло якусь історію: то як він ще хлопцем убив борця, так натягнувши ремінь, який оперізував їх обох, що зламав кремезному борцеві хребет; то як, трохи підрісши, побився об заклад і перетягнув оскаженілих коней через брід на Унхіоні[57]; то як, уже дорослим, зламав сталеву підкову в Мейо[58]; то як гнав купу народу Очеретяними луками біля Драм-ен-Ейру, бо вони співали глузливу пісеньку про його бідність, — і ще говорили про багато інших учинків, у яких Костелло показав свою силу та гордість, але не знаходилось нікого, хто став би на бік такого запального і незаможного чоловіка в суперечці з такими обачними та багатими особами, як Дермотт Овечий і Намара Озерний.
Тоді Костелло пішов сам на розшуки і, вúслухавши від багатьох багато перепросин, привів рославого недоумкуватого парубка, який ходив за ним, наче пес, а ще наймита, який обожнював його за силу, та огрядного фермера, чиї предки служили його родині, та двійко хлопців, які доглядали його кіз і корів, — та й вишикував їх перед каміном у порожній залі. Вони принесли з собою здоровенні дрюки, а ще Костелло дав кожному по старому пістолю і цілу ніч поїв їх іспанським елем, заставляючи стріляти у білу ріпу, яку насадив на рожен у стіні. А Дуаллах-волинкар сидів на лаві біля каміна та вигравав на своїй старенькій волинці «Зелений оберемок очерету», «Унхіон-струмок» та «Принців Бреффені[59]» і, знай, глузував то з самих стрільців, то з їхньої невправної стрільби, то з Костелло, бо той не має кращих слуг. Наймит, недоумкуватий парубок, фермер та хлопці-поральники уже добряче звикли до Дуаллахових кпинів, бо ж без них не обходився жоден похорон чи весілля, як і без верещання його волинки, але вони дивувались витримці Костелло, який рідко ходив на похорони та весілля, а якби й пішов, то ледве чи стерпів би вибрики глумливого волинкаря.
На другий вечір вони вирушили до Кул-а-віну, і Костелло їхав верхи на пристойному коні та мав при боці шпагу, а решта — на грубошерстих поні зі здоровенними своїми дрюками під пахвами. Коли вони проїжджали болотами та путівцями між пагорбів, то бачили вогнища, які наче перегукувались між собою — від пагорба до пагорба, від обрію до обрію, — і скрізь у червоних відблисках торф’яних багать танцювали гурти людей, святкуючи шлюб життя і вогню[60]. Коли Костелло та його супутники під’їхали до будинку Дермотта, то побачили перед дверима незвично велику юрму злидарів, що водили хоровод навколо вогнища, посеред якого палало возове колесо, — танок настільки древній, що боги, котрі вже давно виродились у фейрі, лише його й танцюють у таємних своїх пристановищах. З дверей та крізь довгі бійниці обабіч лилося тьмяне світло свічок і чувся тупіт ніг численних танцюристів у танці часів Єлизавети та Якова.
59
60
…