Костелло та його люди прив’язали коня та поні до кущів, бо з того, як багато там уже стояло припнутих скакунів, було ясно, що в стайнях місця вже не лишилось; проштовхалися крізь юрбу селян, які стояли біля дверей, і ввійшли до великої зали, де були танці. Наймит, недоумкуватий парубок, фермер та двоє хлопців-поральників змішалися з гуртом слуг, які спостерігали за танцюристами з ніші у стіні, а Дуаллах примостився на лаві, де сиділи волинкарі, Костелло ж почав пробиратись поміж танцюристів туди, де стояли Дермотт Овечий з Намарою Озерним та розливали з порцелянового глека віскі по рогових кухлях зі срібними вінцями.
— Тумаусе Костелло, — заговорив старий, — добре ти вчинив, що забув колишнє, і відкинув ворожнечу, і прибув на заручини моєї доньки з Намарою Озерним.
— Я прибув тому, — відповів Костелло, — що, коли за часів Костелло де Анґуло мої предки перемогли твоїх предків, а потім замирилися з ними, була укладена угода, яка каже, що повік-віків кожен Костелло може відвідати зі своїми охоронцями та волинкарем усяку учту, влаштовану одним із Дермоттів, а кожен Дермотт зі своїми охоронцями та волинкарем — усяку учту, влаштовану одним із Костелло.
— Якщо ти прибув з лихими намірами та з озброєними людьми, — відказав син Дермотта, спаленівши, — то, хай би яку силу мали твої руки у боротьбі та фехтуванні, це закінчиться для тебе зле, бо з Мейо приїхали люди з клану моєї дружини, а з Бичачих гір[61] — троє моїх братів зі своїми слугами.
І, кажучи це, він тримав руку за пазухою, ніби намацуючи руків’я зброї.
— Ні, — заперечив Костелло, — я тут лише для того, аби станцювати прощальний танець з твоєю донькою.
Дермотт витягнув руку з-за пазухи й підійшов до високої блідої дівчини, яка стояла трохи осторонь, опустивши лагідні очі додолу.
— Костелло прибув, аби станцювати прощальний танець, бо знає, що ви з ним уже ніколи не побачитеся.
Дівчина підняла очі й пильно подивилась на Костелло, і в погляді її читалась та довіра смиренної душі до гордої, душі ніжної — до шаленої, яка була трагедією жінки від початку часів. Костелло повів Уну поміж танцюристів, і невдовзі вони втягнулись у ритм павани, цього урочистого танцю, який разом із сарабандою, гальярдою та морискою витіснив жваві ритми старовинних танців, пересипаних віршами та пантомімою, й не прижився хіба що в найщиріших ірландців з-посеред дрібного панства, — і, поки вони танцювали, їх охопила невимовна меланхолія, втома від світу, гіркий жаль одне за одного, глухий гнів через простосерді надії та страхи, властиві любовній жазі. А коли танець скінчився і волинкарі, відклавши свої волинки, підняли рогові кухлі, закохані стали трохи осторонь, замислено і безмовно чекаючи, коли танець почнеться знову і знову спалахне вогонь у їхніх серцях, огортаючи все їхнє єство, — і так вони танцювали й танцювали павани та сарабанди, гальярди та мориски цілісіньку ніч, і багато хто поставав і дивився на них, а селяни підступили до дверей знадвору і зазирали до зали, ніби розуміли, що довгі роки вони збиратимуть довкола себе дітей своїх дітей, і розповідатимуть, що бачили, як Костелло танцював з Уною, донькою Дермотта, і самі ставатимуть завдяки своїй розповіді причетними до старовинної романтичної історії, — проте Намара Озерний під час танців і музики міряв кроками залу, і голосно просторікував, і пускав дурні жарти, вдаючи, що з ним усе гаразд, а старий Дермотт Овечий усе червонішав та червонішав і все частіше та частіше поглядав на двері, стежачи, чи не потьмянішали у світлі світанку свічки.
Нарешті він відчув, що слушний час настав, і в перерві після танцю, стоячи біля столу з роговими кухлями, гукнув, що зараз його донька вип’є заручну чашу, — і Уна підійшла до нього, а гості обступили їх півколом, і то Костелло став біля стіни праворуч, а його волинкар, наймит, фермер, недоумкуватий парубок та двоє хлопців-поральників — у нього за спиною. Старий Дермотт узяв з полиці срібну чашу, з якої мати Уни і мати її матері пили на своїх заручинах, налив з порцелянового глека віскі й подав чашу доньці, примовивши за звичаєм: