— Випий за того, хто тобі наймиліший.
Вона піднесла чашу до вуст, на хвильку загаялась, а далі проказала ніжним дзвінким голосом:
— Я п’ю за свою щиру любов — за Тумауса Костелло.
А тоді чаша як покотиться по підлозі, видзвонюючи, мов дзвін, — бо старий дав доньці ляпаса, і чаша випала з її рук, і запанувала гробова тиша.
І багато людей Намари, що змішались були зі слугами, повиходили тепер з ніші у стіні, а один, оповідач та поет, останній з ордену бардів, який годувався на кухні в Намари, видобув з-за пояса французький кинджал і замахнувся на Костелло, але за мить його звалив на підлогу удар, і покотилась, і знову задзеленчала чаша, яку він зачепив плечем. Ще мить — і задзвеніла б криця об крицю, якби селяни, що з’юрмилися за дверима, не загули й не закричали: усі ж бо знали, що перед ними — не діти королевиних ірландців чи дружніх між собою Намар та Дермоттів, а нащадки диких ірландців з берегів Лох-Ґари і Лох-Кари[62], які плавали на обтягнутих шкурами кораклах[63], і мали довгі пачоси над очима, і не хрестили правиць своїх дітей, аби ті могли сильніше битися, і присягалися лише святим Патріком та сонцем і місяцем, і поклонялися красі та силі більше, ніж святому Патрікові чи сонцю і місяцю.
Рука Костелло так стиснула ефес, аж кісточки на пальцях побіліли, але він не видобув шпаги й у супроводі своїх людей покрокував до дверей, а танцюристи розступались перед ним, більшість — сердито і поволі, позираючи на селян, які не переставали гудіти і кричати, а дехто — радо і швидко, бо слава Костелло осявала його своїм промінням. Він проминув люті та приязні селянські обличчя і підійшов до свого доброго коня та грубошерстих поні, прив’язаних до кущів, скочив у сідло і звелів своїм недоладним охоронцям так само сідати верхи й виїжджати на путівець. Коли вони трохи від’їхали, Дуаллах, який трюхикав останнім, обернувся на дім, біля якого стояв невеликий гуртик Дермоттів та Намар, а поряд — більший гурт селян, і загорлав:
— Дермотте, так тобі й треба — ліхтар ти без свічки, гаман ти порожній, баран ти стрижений, бо завжди скупою була рука твоя до волинкарів, і скрипалів, і оповідачів, і бідних подорожніх.
Не встиг він догорлати, як троє Дермоттів-братів з Бичачих гір кинулись до своїх коней, а сам старий Дермотт спіймав за вуздечку поні котрогось Намари і гукнув іншим, аби скакали за ним, — і велике то було б побоїще й багато було б убитих, якби селяни не повихоплювали з приску багать ще не догорілих патиків і не почали з голосними криками жбурляти їх тваринам під ноги, аж коні поставали дибки й порозбігалися, блискаючи білками очей у світлі світанку, а деякі вирвалися з рук тих, хто тримав їх за вуздечки.
Наступні кілька тижнів Костелло не бракувало новин про Уну, адже то перекупка, що продавала яйця та птицю, то якийсь прочанин чи прочанка, що йшли на прощу до Скельного джерела, розповідали йому, що в день святого Івана його кохана занедужала і що їй трохи краще чи трохи гірше, ніж раніше, — і хоч Костелло, буденний і непривітний, дбав, як звичайно, про своїх коней, корів та кіз, однак курява доріг, пісні людей, що верталися з ярмарків та похоронів, картярі, що грали в карти по кутках полів у неділю чи на церковні свята, чутки про битви та переміни у великому світі, виважені життєві плани довколишніх сповнювали його непоясненним хвилюванням, а селяни ще пам’ятають, як після настання ночі він просив Дуаллаха-волинкаря розповісти йому під сюрчання цвіркунів сказання «Син яблука», «Краса світова», «Син короля Ірландії» чи інші старовинні перекази, що їх традиційно можна було почути від кожного волинкаря, так само як і мелодії «Зелений оберемок очерету», «Унхіон-струмок» та «Принци Бреффені», а поки перед ним розгортався безмежний фантастичний світ легенд, він сам віддавався думам про своє горе.
Дуаллах часто переривався, аби додати, що предком того чи іншого древнього ірландського клану був незрівнянний король Синього пояса чи воїн Лозового тину, або докинути, пересипаючи мову прокльонами, що всі іноземці та більшість королевиних ірландців — поріддя потворного рогатого підводного народу або запопадливих та низьковклінних ферболґів, проте Костелло переймався лише любовними муками, і байдуже, куди вели ці історії, чи на острів Червоного Озера, де мешкають блаженні, чи до лихого краю Східної відьми, але для нього то сама лише Уна переживала описані там таємничі кривди, бо це її, а не доньку якогось стародавнього короля, ув’язнили у підводній крицевій вежі, круг якої обвився Дев’ятиокий змій, і це вона семирічною службою заслужила право визволити з пекла всіх, кого зможе перенести на собі, й витягла звідти силу-силенну людей, які вчепилися знесиленими пальцями за пружок її сукні, і це вона витерпіла рік німоти через чарівну тернинку, яку встромили їй у язик фейрі, й це пасмо її волосся, вкладене кільцем у маленьку різьблену скриньку, випромінювало стільки світла, що молотники молотили при цьому світлі від заходу до сходу сонця, і так воно всіх зачудувало, що королі роками мандрували й зазнавали поразок від незнаних воїнств, щоб тільки віднайти її схов, бо не було у світі більше краси — лише її краса, не було у світі більше трагедії — лише її трагедія: і коли нарешті голос волинкаря, злагіднілий від мудрости давньої романтичної історії, замовкав, коли ревматичні його ноги насилу підіймалися сходами нагору і прямували до ліжка, а Костелло вмочав пальці у маленьку фаянсову чашу зі святою водою і починав молитися Богородиці Семи Скорбот, то сині очі та всипані зорями шати на іконі в домашній капличці блякли в його уяві й натомість у ній виринали карі очі та домоткана сукня доньки Дермотта — Вінні; не слабне-бо пристрасть того, хто зберігає своє серце в чистоті для любови чи ненависти так само, як інші люди — для Бога, Діви Марії та святих, і того, хто в годину одкровення приходить до Божественної Сутности через гірке душевне сум’яття, через сад Гетсиманський і самотній Хрест, роковані смертним серцям на відплату за безсмертні пристрасті.
63