Одного дня до Костелло, який сáме допомагав двом своїм хлопцям-поральникам косити луки, прискакав слуга і передав йому листа, та й від’їхав, не сказавши ні слова, а в листі, написаному англійською, були такі слова:
Тумаусе Костелло, моя дочка дуже хвора. Її оглянула знахарка з Кнок-на-Сіде і сказала, що вона помре, якщо ти до неї не приїдеш. Тому я прошу тебе приїхати до тієї, кого ти зрадливо позбавив спокою.
Костелло жбурнув свою косу на землю і послав одного хлопця по Дуаллаха, який був у нього в умі невіддільний від Уни, а сам осідлав свого великого коня та Дуаллахового поні.
До осідку Дермотта вони з Дуаллахом прискакали вже майже під вечір — перед ними розкинулось Лох-Ґара, синє, дзеркальне, пустельне, і хоча здалеку вони побачили, як біля дверей дому сновигають якісь темні постаті, однак сам дім здавався не менш пустельним, ніж озеро. Двері були прочинені, і Костелло стукав у них знов і знов, аж з-поміж трав злетіло багато озерних чайок і з пронизливими криками закружляло над його головою, але відповіді так і не дочекався.
— Нікого тут нема, — зауважив Дуаллах, — бо Дермотт Овечий — надто пихатий, аби вітати Костелло Гордого.
І він відчинив двері навстіж, і побачили вони обшарпану, брудну старезну бабу, яка сиділа на підлозі, спершись об стіну. Костелло її впізнав — то була Бріджет Делані, глухоніма жебрачка, а вона, побачивши його, підвелась, і жестом запросила йти за нею, і повела його з супутником сходами нагору, а тоді довгим коридором до зачинених дверей. Прочинивши їх, відійшла трохи вбік і сіла, як і раніше, під стіною, Дуаллах теж умостився долі, але біля самих дверей, а Костелло ввійшов до покою і взрів Вінні, яка спала на ліжку. Він сів поруч на стілець і став чекати, і минуло багато часу, а вона все спала, тоді Дуаллах зазирнув у двері й на мигах показав, що треба її розбудити, але Костелло й дихнути боявся, аби вона не прокинулась, бо серце йому сповнював нестримний жаль, який перетворює серце закоханого на тінь божественного серця. Аж ось він повернувся до Дуаллаха і сказав:
— Недобре, що я тут, де немає нікого з її кревних, бо прості люди завжди тільки й чекають, аби знеславити гарну дівчину.
І тоді вони з Дуаллахом спустилися до вхідних дверей і стали дожидатись, але вже звечоріло, а ніхто не з’являвся.
— Дурнем був той, хто нарік тебе Костелло Гордим, — нарешті не витримав Дуаллах, — коли б він побачив, як ти все чекаєш і чекаєш під дверима, де приймати тебе не зоставили нікого, крім жебрачки, то назвав би тебе Костелло Покірним.
Тоді Костелло скочив у сідло, і Дуаллах теж, а коли вони трохи від’їхали, Костелло натягнув повіддя і зупинив коня. Потяглись довгі хвилини, аж тут Дуаллах загукав:
— Не диво, що ти боїшся образити Дермотта Овечого, адже він має багато братів та друзів, і хоча чоловік він уже старий, але сильний і спритний, а ще він з королевиних ірландців, і вороги ґелів — на його боці.
А Костелло відповів, спаленівши і глянувши на дім:
— Присягаюся Матір’ю Божою, що не повернуся туди, якщо по мене не пошлють раніше, ніж я переправлюся бродом через Брунатну річку.