— Ми несемо ховати доньку Дермотта Вінні, яку ти погубив, і поховаємо її на острові Святої Трійці[65].
І чоловік зупинився, а тоді, взявши з землі камінь, кинув його в Костелло і влучив йому в щоку, аж кров потекла йому по обличчю. Костелло пішов далі, ледве чи відчуваючи біль від удару, а коли порівнявся з тими, хто йшов біля труни, розштовхав їх і, поклавши руку на віко, голосно спитав:
— Хто в цій труні?
Троє братів Дермоттів з Бичачих гір похапали каменюки й веліли своїм супутникам зробити те саме, та й прогнали Костелло з дороги, побивши камінням до крови, і якби не священники, то його, певно, вбили б.
Коли процесія його проминула, Костелло знову рушив услід за нею і здаля побачив, як труну поклали на великий човен, а ті, хто її супроводжував, посідали в інші човни, й усі човни повільно попливли озерним плесом до Інсули Трінітатіс[66], а по якомусь часі побачив, що човни повернулись, а люди змішалися з юрбою на бéрезі й усі порозходилися стежками-дорогами. Костелло привиділося, що Вінні — десь на острові й усміхається йому, як і раніше, ніжною усмішкою, тож, коли всі розійшлись, він поплив тим шляхом, яким пливли човни, і знайшов серед руїн абатства Святої Трійці свіжу могилу, і кинувся на неї, кличучи Уну, аби вона вийшла до нього. Над його головою тріпотіли квадратні листочки плюща, і всюди навколо нього пурхали над білими квітами білі метелики, а в імлистому повітрі пливли п’янкі пахощі.
Він пролежав там усю ніч і весь наступний день, час од часу кличучи кохану, аби вона вийшла до нього, а коли настала третя ніч, уже й забув, виснажений голодом та горем, що тіло її лежить у землі, й був лише певен, що вона — десь поблизу, але не хоче до нього вийти.
Удосвіта в ньому заговорила гордість, і він голосно гукнув — і тієї миті його замогильний крик почули селяни:
— Вінні, донько Дермотта Овечого, якщо ти не вийдеш до мене, я піду і вже ніколи не повернуся на острів Святої Трійці.
І не встиг відлунати його голос, як над островом пронісся холодний вихор, і Костелло побачив сонм тіней, які мчали повз нього: сид у срібних коронах і тьмяних розмаяних одіннях, а за ними — Уну, але вона вже не усміхалась йому ніжною усмішкою, а бистро майнула повз нього у гніві, давши йому на льоту ляпаса і крикнувши:
— То йди й ніколи не повертайся.
Він хотів бігти за нею і кликав її на ім’я, аж тут мерехтливі тіні всі гуртом злетіли увись і, утворивши подобу великої сріблистої троянди, розтали у попелястому світанні.
Костелло підвівся з могили, зрозумівши лише те, що прогнівив свою кохану і що вона забажала, аби він пішов і, забрівши у воду, поплив. Він плив і плив, але руки й ноги його були надто знесилені, аби триматись на плаву, та ще й тяжів над ним гнів Уни, тож, відпливши недалеко від острова, він без жодного опору потонув, немов той, хто засинає і поринає у сни.
На другий день бідний рибалка знайшов Костелло у прибережному очереті — він лежав на білому озерному піску, розкинувши руки, ніби розіп’ятий на хресті, — й переніс його до своєї хатини. І плакали-голосили по ньому убогі з убогих, а коли настав належний час, поховали його в абатстві на Інсулі Трінітатіс біля доньки Дермотта, від якої його відділяв тепер лише зруйнований вівтар, і посадили над ними два ясени, які згодом сплелись гіллям і змішали своє трепетне листя.
Оповідки про рудого Ганрагана
Маю подякувати леді Ґреґорі[67], яка допомогла мені перекласти «Оповідки про Рудого Ганрагана»[68] прекрасною сільською говіркою Кілтартану[69] і ще більше наблизити їх до переказів того люду, серед якого обертався і залишив по собі пам’ять Ганраган, чи хтось подібний до нього.
Рудий Ганраган
Ганраган, учитель попідтинної школи[70], високий, сильний рудоволосий молодик, увійшов до стодоли, де у переддень Самайну[71] зібрався гурток селян. Колись то була хата, а коли власник її побудував собі кращу, то об’єднав дві кімнати старої хати і став там зберігати собі всяку всячину. У старенькому коминку горів вогонь, а у пляшках — мочальні свічки, й на імпровізованому столі з дощок, покладених на дві діжки, стояла чорна квартова пляшка. Більшість чоловіків сиділи біля коминка, й один з них співав довгу пісню з примхливою мелодією про двох дядьків, з Манстеру і Коннахту, які посперечалися, чия провінція краща.
67
68
69
70
71