Одного грудневого вечора співав він коротеньку пісеньку, почуту, як сам казав, у горах від чайки, про світлокосих парубків з Лімерика, які вирушили у мандри й вештались по всьому світі. Того вечора в кімнаті зібралося чимало люду, та ще двоє-троє хлопчаків, які пробрались до господи, а тепер сиділи долі біля вогню і були дуже заклопотані: пекли у приску картоплю абощо, аби привертати увагу до Ганрагана; а по багатьох роках, коли ім’я його вкрилося славою, вони пригадували звук його голосу, і його жести, і вираз його обличчя, коли він сидів на краєчку ліжка, відкидаючи тінь на білену стіну за спиною, чи ходив по кімнаті, сягаючи головою стелі. І вони знали, що їм випало побачити короля ґельських поетів і творця людських мрій.
Зненацька Ганраган перестав співати й очі його затуманились, наче він вдивлявся кудись удалеч.
Мері Ґілліс, яка наливала віскі в кухоль, що стояв на столі перед поетом, завмерла і спитала:
— Чи ж не задумав ти оце нас покинути?
А Марґарет Руні, почувши такі слова, не второпала, до чого вони були сказані, й узяла їх надто близько до серця, тож підійшла до Ганрагана, в душі побоюючись, що вона ось-ось втратить такого чудового поета і такого доброго товариша, а ще такого шанованого чоловіка, який привабив до її дому стільки гостей.
— Ти ж не підеш від нас, моє серденько? — запитала вона, взявши його за руку.
— Не про це я думаю, — відказав Ганраган, — а про Ірландію та про лихо, яке над нею тяжить.
І, підперши голову рукою, почав він співати оцю пісню, і голос його нагадував гомін вітру, який гуляє пустищем.
Не встиг він доспівати, як голос у нього зірвався і по щоках його покотилися сльози, а Марґарет Руні затулила лице руками і заридала разом з ним. Тоді й сліпий жебрак, який сидів біля вогнища, схлипнув, труснувши своїм лахміттям, а за мить не лишилось у кімнаті нікого, хто б не обливався слізьми.
Прокляття рудого Ганрагана
Одного чудового травневого ранку, через довгий час після того, як Ганраган покинув дім Марґарет Руні, простував він дорогою поблизу Коллуні й, заслухавшись співом пташок, який линув з облитих білим цвітом кущів, сам заспівав ідучи. Йшов він до власної домівочки, і хоч була то всього лише маленька хижка, але Ганраган неабияк нею тішився. Таж він стомився від багаторічних блукань від порога до порога о всякій порі року, і хоча зазвичай йому не відмовляли в гостинності й ділилися з ним усім, що було в хаті, але часом здавалося йому, що розум його костеніє, як і його суглоби, і вже нелегко йому, як бувало, жартувати й розважатися з вечора до рання, смішити парубоцтво веселими балачками і власкавлювати жінок піснями. І от натрапив він на хижку, яку покинув напризволяще один бідняк, найнявшись десь жнивувати, та й не повернувся. А коли Ганраган полагодив стріху, і спорудив у кутку з кількох мішків та в’язанок хмизу лежанку, і замів долівку, то залишився цілком задоволений, що має тепер власну свою домівочку, куди може приходити і звідки може йти, коли йому заманеться, і де можна цілий вечір просидіти, обхопивши голову руками, коли він захандрить чи затужить за старими часами. Сусіди почали один по одному посилати до нього своїх дітлахів, аби ті повчились у нього розуму, а з того, що вони приносили — кілька яєць, чи вівсяна перепічка, чи пара шматків торфу, — Ганраган і жив. А якщо іноді він пропадав день і ніч десь в околицях Слайґо, ніхто йому й слова не казав, знаючи, що він поет і що мандри в нього у крові.
З отаких мандрів по окрузі й вертався він того травневого ранку і з легким серцем наспівував якусь нову пісню, що йому склалась. Аж ось стежку йому перебіг заєць, та й чкурнув у поля, пролізши між каміння в огорожі. А Ганраган знав, що то недобрий знак, коли стежку перебігає заєць, і пам’ятав зайця, який завів його на Слів-Ехтґе в той час, коли чекала на нього Мері Лавелл, і як не мав він відтоді ні хвилинки втіхи.
92
93
94
95