Туман тепер розливався перед Ганраганом, ніби пустельне море, що омивало гори великими сірими хвилями, але на його очах море це знову почало наповнюватися плинним і мінливим шаленим життям, яке було його невіддільною частиною, і крізь сіру млу проступили руки та голови з блідими обличчями та розмаяним волоссям. Туман підіймався дедалі вище, аж поки досяг верху скелястої стромовини, й тоді млисті образи почали ущільнюватись і дуже повільно, не в ногу, рушила нова процесія, оповита туманом, і всередині кожної примари щось сяяло у світлі зірок. Вони все наближались і наближались, і Ганраган побачив, що це теж закохані, а замість сердець у них — серцеподібні люстерка, і вони невідривно дивляться на власні обличчя, відбиті в люстерках інших. Примари йшли та йшли й мірою наближення поринали у безодню, і на їхньому місці з’являлись інші, які тримались не пліч-о-пліч, а вервечкою, і схвильовано простягали до Ганрагана руки, ніби манячи його, і він бачив, що першими ступали жони, обличчям — неперевершено прекрасні, а тілом — лише безживні тіні, й довге їхнє волосся розвівалось і тріпотіло, ніби жило власним страхітливим життям. І тут раптом здійнявся туман і затулив їх, а тоді легкий повів вітру відніс їх на північний схід і водночас накрив Ганрагана білим крилом хмари.
Здригнувшись, він підхопився і вже хотів відвернутись від прірви, як помітив дві темні й оповиті туманом постаті, які ніби висіли у повітрі біля самого краю стромовини, й одна з них, яка мала печальні жебрацькі очі, озвалась до нього жіночим голосом:
— Поговори зі мною, бо ніхто ні в цьому світі, ні в тому не говорив зі мною вже сім століть.
— Скажи мені, хто це пройшов, — попросив Ганраган.
— Ті, що пройшли перші, — відказала жона, — це закохані, які в давні часи зажили найгучнішої слави, Бланад[99], Дейрдре[100] і Ґранія[101] та їхні любі обранці, а ще сила-силенна не так добре відомих, але так само палко коханих. І тому, що шукали вони одне в одному не лише цвіт юности, а й красу, вічну, мов ніч і зорі, ніч і зорі назавжди вберегли їх від борні та загибелі, хоч любов їхня принесла у світ війни та горе. А ті, які пройшли слідом за ними, з люстерками в серцях, — вела вона далі, — і досі дихають свіжим повітрям, але поети не оспівують їх у піснях, бо прагнули вони лише горувати одне над одним, доводячи так свою силу та красу, і витворили з цього прагнення своєрідну любов. Що ж до жон із млистими тілами, то вони не бажали ні горувати, ні любити, лише бути коханими, і серця їхні та тіла — безкровні, якщо тільки не увіллє в них кров поцілунок, і оживають вони лише на мить. Усі вони — нещасні, але я — нещасніша за всіх, бо я — Дерваділла, а це — Дермот[102], і через гріх наш загарбали Ірландію нормани. І тяжіють над нами прокляття всіх поколінь, і нікого не покарано так, як нас. Любили ми одне в одному лише розквіт мужности й жіночности, тлінну красу праху, а не красу вічносущу. Коли ж ми померли, то не спочили у вічному та непорушному мирі, й запеклі битви, що їх наклúкали ми на Ірландію, обернулись карою нам самим. Вічно ми з ним скитаємось, і Дермот, який був моїм коханим, завжди бачить мене у подобі тіла, яке довго пролежало в землі, і я знаю, що сáме такою він мене й бачить. Питай мене ще, питай мене ще, бо всі ці роки лишили у мене в серці мудрість свою і ніхто не слухав мене вже сім століть.
Пойняв Ганрагана несамовитий жах, і він, скинувши над головою руки, тричі пронизливо скрикнув, а корови в долині попідіймали голови й замукали, і птахи в лісі на верхогір’ї, пробудившись від сну, спурхнули з тремтячого гілля. Але трохи нижче краю стромовини ще пурхала у повітрі зграйка пелюсток дикої ружі, бо врата Вічности відчинились і знову зачинились, поки тривав один удар серця.
Смерть Ганрагана
Ганраган, який ніколи ніде довго не затримувався, знову навідався до сіл біля підніжжя Слів-Ехтґе, Іллетона, Скелпа та Баллілі, зупиняючись то в одному домі, то в другому і всюди тішачись гостинністю, адже там шанували і старовину, і його поезію та вченість. У маленькій шкіряній калиточці на поясі мав він трохи грошенят, срібняків та мідяків, але йому рідко траплялося щось звідти видобувати, бо потреби його були дуже скромні й ніхто з тамтешнього люду не брав з нього плати. Рука його важко спиралась на терновий ціпок, а щоки позападали і змарніли, але він був задоволений, поки не переводились харчі — то картопля, то молоко, то шматок вівсяної перепічки, — а ще в околицях такого глухого багнистого місця, як Ехтґе, завжди можна було сподіватися на кухоль чогось хмільного з присмаком торф’яного димку. Ганраган то блукав великим лісом Кінадайф[103], то просиджував довгі години в очереті на бéрезі озерця Белшрах[104], прислухаючись до дзюрчання струмків, які збігали з гори, і спостерігаючи за тінями у брунатних болотяних калюжах, — і сидів тихо-тихо, щоб не сполохати оленів, які приходили на смерканні з вересових пустищ на пасовища та поля. З плином днів Ганраганові почало здаватися, що він переноситься до якогось незримого туманного потойбіччя, за порогом якого — небачені в цьому світі кольори й небувала тиша. І часом, гуляючи в лісі, він чув музику, яка, щойно затихнувши, стиралася з його пам’яти, ніби сон, а одного разу в безвітряний полудень почув він дзвін, що нагадував зудари безлічі мечів і довгий час лунав без упину. Та ще, коли смеркало і сходив місяць, озерце ставало подібним до брами зі срібла та блискучого каміння, і з тиші, яка за нею панувала, приглушено долинали голосіння та полохливий сміх, перемежовані зітханнями вітру, і простягалось багато рук, манячи туди.
99
101
102
103