— Піки і Бубни — Доблесть і Влада. Хрести і Чирви — Знання і Втіха.
І Ганраган став повторювати ці слова собі під ніс знов і знов, і чи задрімав він, чи ні — але плечі йому й далі боліли. А перегодом чотири старі сиві баби у хижці почали сваритись і звинувачувати одна одну в нечесній грі, й голоси їхні звучали дедалі гучніше, перерісши у крики та прокляття, аж нарешті гармидер їхній рознісся далеко поза хижку, і Ганраган, чуючи його крізь сон, мовив:
— Це галас битви між друзями та недоброзичливцями когось умирущого. І цікаво мені, — зронив він, — щó то за вмирущий у цьому відлюдному місці.
Напевно, він довго проспав, а коли розплющив очі, то побачив схилене над ним старече зморшкувате обличчя Вінні з Роздоріжжя. Вона пильно дивилась на Ганрагана, ніби щоб переконатися, чи він не вмер, і мокрою ганчіркою витирала з його обличчя засохлу кров, а згодом допомогла йому зіп’ятись на ноги й чи то завела, чи то затягла на собі до хижки, а там поклала на якусь подобу ліжка. Витягла з казанка, що висів над вогнем, пару картоплин і подала йому, а ще кухоль джерельної води, якої він потребував більше. Ганраган раз у раз ненадовго провалювався в сон і часом чув, як стара щось наспівує собі під ніс, вештаючись по хаті, — так і минула ніч. Коли ж почало світати, він намацав свою калитку, де приберіг трохи грошенят, і простягнув її Вінні, а та витягла звідти трохи мідяків і трохи срібняків, але потім вкинула назад, ніби для неї вони не мали вартости, — можливо, тому, що вона звикла просити милостиню не грошима, а їжею та ганчір’ям, а можливо, й тому, що світанок вселив у неї гордість і нову віру в її невідпорну красу. Вінні вийшла надвір, нарізала кілька оберемків вересу і, внісши їх до хати, звалила на Ганрагана, приказуючи щось про ранкову холоднечу, а поки вона це робила, Ганраган роздивлявся зморшки на її обличчі, сиве волосся та поламані чорні зуби, між якими зяяло багато прогалин. Коли ж вона гарненько вкрила його вересом, то знову вийшла надвір і почала спускатися схилом гори, і Ганраган почув, як її крик — «Я прекрасна, я прекрасна» — звучав усе тихше і тихше, в міру того, як вона віддалялась, і зрештою зовсім завмер удалині.
Ганраган пролежав там цілісінький день, змучений болем і охлялий, а на смерканні знову почув голос Вінні, яка підіймалася схилом, і коли вона увійшла до хижки, то зварила картоплі й поділилася з ним, так само, як і перше. І так минав день по дню, і важко тяжів над Ганраганом тягар його плоті. Але помалу, дедалі слабнучи, він усвідомлював, що в хижці разом з ним перебувають істоти, могутніші за нього, і що їх стає все більше, і йому здавалося, що в їхніх руках зосереджена вся повнота влади й вони можуть одним доторком пальця зруйнувати мур, що його звів довкола нього невідступний біль, і забрати його до свого власного світу. І часом чув він голоси, дуже тихі й радісні, які долинали з-під кроков чи з полум’я у грубці, а часом уся хижка сповнювалась музики, яка гуляла по ній, наче вітер. А перегодом він так ослаб, що вже не відчував болю, і навколо нього запанувала велика тиша, подібна до тиші в серці озера, і час до часу прохоплювалися крізь неї, наче вогник очеретяної скіпки, тихі радісні голоси.
Одного ранку Ганраган почув звідкілясь знадвору музику, і цілий день вона звучала дедалі гучніше, аж поки поглинула тихі радісні голоси й навіть крики Вінні, які донеслися зі схилу гори надвечір. Десь опівночі стіни вмить ніби розтопились і його ліжко попливло у тьмяному млистому світлі, яке сяяло звідусіль, куди сягало око, а коли засліплені очі Ганрагана до нього призвичаїлись, він побачив, що у світлі цьому шугає безліч великих примарних постатей.
Тієї ж миті він почув музику дуже виразно і збагнув, що це всього лише невпинний дзвін мечів.
— Я — за межею смерти, — проказав він, — у самому серці Небесної музики. О Херувими і Серафими, прийміть мою душу!
Щойно зірвалися з його вуст ці слова, як світло поблизу нього заблискотіло іскрами, ще яскравішими за це світло, і Ганраган побачив, що то вістря мечів, звернених до його серця, а тоді раптовий спалах полум’я, яскравого і палючого, мов Божа любов і Божа ненависть, змів світло і згас, — і Ганраган опинився в темряві. Попервах він нічого не бачив, бо скрізь було темно, ніби його звідусіль оточувала багниста земля, але зненацька вогонь спалахнув знову, ніби хтось кинув у нього віхоть соломи. І на очах у Ганрагана вогонь цей освітив великий казан, що висів на гаку, і плаский камінь, на якому Вінні зазвичай пекла перепічки, і довгий іржавий ніж, яким вона зазвичай обтинала коріння вересу, і довгий терновий ціпок, якого він, Ганраган, сам приніс до хижки. А коли узрів він ці чотири предмети, дещо йому пригадалось і повернулась до нього сила, тож він сів на ліжку і дуже голосно й чітко промовив: