І більше він тієї ночі вже не озивався, бо зуби його цокотіли від холоду.
Вранці прийшов до нього абат із ченцями, і веліли йому приготуватись до розп’яття, і вивели з гостьового будинку. І коли він сáме спинився на східцях, високо над його головою пролітала з ґелґотом зграя великих диких гусей. Він простягнув до них руки і промовив:
— О великі дикі гуси, заждіть трохи — нехай би душа моя помандрувала разом з вами до розлогих узбереж і нікому не підвладного моря!
Біля брами їх обступила юрба жебраків, що поприходили просити милостині, сподіваючись, що в гостьовому будинку заночував якийсь подорожній чи прочанин. Абат із ченцями повели менестреля в глиб лісу, до місцини, де росло багато струнких молодих дерев, і примусили його зрубати одне з них і обтяти до потрібної довжини, а жебраки тим часом стояли навколо них, галасуючи і розмахуючи руками. Далі абат звелів йому вирубати ще одну деревину, коротшу, і прибити її цвяхами до першої. І то був його хрест, і вони завдали його Кумалові на плече, бо розіп’ясти його мали не тут, а на вершині пагорба, де стояли інші хрести. Пів милі шляху він просив їх зупинитись і подивитись, як він для них жонглює, бо йому, мовляв, відомі всі фокуси Енґуса Ніжносердого. Старі ченці були за те, аби його поквапити, а молоді хотіли подивитись: тож він показав їм багато чудес, навіть витягав з їхніх вух живих жаб. Але через деякий час вони накинулись на нього, і сказали, що його фокуси — дурні й відгонять нечестям, і знову звалили хрест йому на плечі. Ще пів милі шляху він просив їх зупинитись і послухати його жарти, бо йому, мовляв, відомі всі дотепи Конана Лисого[24], в якого на спині росла овеча вовна. І молоді ченці, послухавши його веселих оповідок, знову звеліли йому взятися за свій хрест, бо негоже їм слухати такі дурощі. Ще пів милі шляху він просив їх зупинитись і послухати, як він співає сагу про Дейрдре Білогруду[25], котра витерпіла багато горя, і про синів Усни, котрі загинули, служачи їй. І молоді ченці слухали його, мов заворожені, але коли він скінчив, розлютились і побили його за те, що він розбудив у їхніх серцях забуту жагу. Відтак завдали йому на спину хреста і погнали до пагорба.
Коли він зійшов на вершину, вони зняли з нього хрест і почали копати яму, аби того хреста встановити, а жебраки тим часом з’юрмились довкола і гомоніли між собою.
— Перед смертю прошу я про останню милість, — каже Кумал.
— Ми вже не дамо тобі жодної відстрочки, — відказує абат.
— Я не прошу більше відстрочок, бо я видобував меча, і говорив правду, і жив згідно зі своїми уявленнями, і нині задоволений.
— То чи не хочеш ти висповідатись?
— Присягаюся сонцем і місяцем — ні, прошу лише дозволити мені з’їсти харч, який я маю в торбині. Хай би куди я мандрував, я завжди ношу з собою в торбі їжу, але не торкаюся її, поки мене не здолає голод. І ось я не їв уже два дні.
— Що ж, можеш поїсти, — дозволив абат і повернувся до ченців, аби допомогти їм копати яму.
Менестрель дістав з торби хлібину та кілька шматків холодної підсмаженої вудженини й поклав на землю.
— Я віддам десятину бідним, — каже він і відрізає десяту частину від хліба і м’яса. — Хто з вас найбідніший?
І у відповідь зчинився страшенний ґвалт, бо жебраки почали навперебій розповідати йому історії своїх бід і злиднів, і їхні жовті обличчя виринали одне поперед одним, ніби хвилі Ґара-Лоху[26], коли під час повені прибуває вода з боліт.
Він трохи послухав їх, а тоді й каже:
— Найбідніший — я сам, бо мандрував пустельною дорóгою та берегом моря, і вічно мені докучала подерта строката куртка на плечах та діряві гостроносі черевики на ногах, бо в серці моєму височіє пишне місто в розкішних шатах. І було мені ще самотніше на дорогах і над морем, бо чув я в серці своєму шелестіння розшитого трояндами подолу сукні тієї, що ніжніша за Енґуса Ніжносердого, і сміється прекрасніше, ніж Конан Лисий, і мудріша мудрістю сліз за Дейрдре Білогруду, і чарівніша, ніж перший проблиск світанку для тих, хто заблукав у темряві. Тому присуджую цю десятину собі самому, але оскільки я вже покінчив з усіма земними справами, то віддаю її вам.
Тож він жбурнув хлібину та шматки вудженини в юрбу жебраків, а ті кинулись битися, без угаву репетуючи, і не втихомирились, поки не з’їли все до крихти. А ченці тим часом прибили менестреля цвяхами до хреста і застромили хрест у яму, а ту яму засúпали землею, а землю розрівняли і добре втоптали. Та й пішли собі геть, а жебраки очей не зводили з хреста, сидячи круг нього. Коли ж сонце почало сідати, вони також повставали і зібралися йти, бо повіяло прохолодою. Але не встигли далеко відійти, як вовки, що показались були на узліссі, підійшли ближче, а птахи закружляли все нижче й нижче.
24
25