Через пару годин після заходу сонця Майкл Робартес повернувся і сказав мені, що я маю вивчити рухи одного надзвичайно давнього танцю, бо, перш ніж довершиться моє посвячення, мені треба буде тричі приєднатись до магічного танцю, адже ритм — це колесо Вічности, і тільки за його допомогою можна знищити минуще і випадкове, а дух — звільнити. Я виявив, що ці досить прості рухи нагадують певні античні грецькі танці, а оскільки замолоду я був добрим танцюристом і майстром на всілякі вигадливі ґельські вихиляси, то швидко цей танець запам’ятав. Тоді Робартес облачив мене й облачився сам у костюм, який своїм силуетом нагадував не то грецький, не то єгипетський, а своїм багряним кольором — пристрасніше життя, ніж у тих краях, і, вклавши мені в руку маленьку бронзову курильницю без ланцюжків, виготовлену в подобі троянди руками якогось сучасного майстра, звелів мені відчинити невеличкі дверцята навпроти тих дверей, у які я увійшов був. Я поклав долоню на ручку, але цієї миті пахощі курінь, підсилені, можливо, таємничими чарами Робартеса, знову навіяли на мене сон, у якому я нібито був маскою, що лежала на прилавку східної крамнички. Багато відвідувачів дивились очима такими блискучими й незворушними, що я впевнився в їхній надлюдській природі, вони заходили і приміряли мене собі на лице, але відразу ж, реготнувши, жбурляли мене в куток, однак усе це промайнуло за одну мить, бо коли я прокинувся, то ще тримався за ручку. Я відчинив дверцята й опинився в чудесному коридорі, на стінах якого було багато мозаїчних зображень різних божеств, не менш прекрасних, ніж мозаїки у равеннському баптистерії[136], але не такої суворої краси; колір кожного божества, безперечно, був символічний, повторювався в забарвленні світильників, які звисали зі стелі, а перед кожним божеством — по світильнику з дивовижними пахощами. Я пройшов далі, безмірно дивуючись, як же ці ентузіасти змогли створити всю цю красу в такому глухому закутку, й вигляд такої многоти прихованих багатств ледь не переконав мене повірити у матеріальну алхімію; поки я йшов, курильниця сповнювала простір димом, який весь час міняв барву.
Я зупинився перед дверима, де на бронзових панелях були викарбувані великі хвилі, а під ними ледь проступали жахливі обличчя. Напевно, ті, хто був за дверима, почули наші кроки, бо хтось звідти вигукнув:
— Чи скоро завершиться робота Нетлінного Вогню?
І враз Майкл Робартес відповів:
— З атанора вийшло щире золото.
Двері відчинились навстіж, і ми опинились у великій круглій кімнаті серед чоловіків та жінок у багряному одінні, які повільно танцювали. Стелю прикрашала величезна троянда, викладена з мозаїки, а на стінах були зображення, теж мозаїчні, битви богів та ангелів, і боги виблискували рубіновим та сапфіровим сяйвом, а ангели були сама сірість, бо, як пошепки повідав Майкл Робартес, вони зреклися своєї божественної природи і з любови до Бога смирення та печалі перестали розкривати кожен своє серце. Стелю підтримували колони, які утворювали щось на кшталт круглої аркади, й кожна колона мала химерну форму, ніби то вихором здіймались ввись у не по-людськи запальному танці божества повітря, граючи на волинках та кимвалах, а з гущі цих постатей стриміли руки, які тримали курильниці. Мені вказали, куди треба стати, і я, також із курильницею в руці, зайняв своє місце і почав танцювати, коли ж я обернувся від колон до танцюристів, то побачив, що підлога вистелена зеленим каменем, а посередині зображено блідого Христа на блідому хресті. Я спитав Робартеса, щó це означає, і той відповів, що вони прагнуть «потривожити Його цілість, ненастанно затоптуючи її ногами». Під звуки невидимих інструментів, можливо — античного зразка, бо я подібних ніколи не чув, танцюристи кружляли й то сходились, то розходились, виписуючи по підлозі лінії пелюсток, що повторювали обриси троянди над їхніми головами, і танець ставав дедалі запальнішим, аж поки під нашими ногами ніби пробудились усі вітри світу. Невдовзі я втомився і став під колоною, спостерігаючи, як то наближаються, то віддаляються оті пломенисті постаті, й поступово поринув у легку дрімоту, але отямився, побачивши пелюстки великої троянди, які вже не здавалися мозаїкою, а повільно опадали в густому від курінь повітрі й, опадаючи, перетворювались на подоби живих істот надзвичайної краси. Ще бліді й примарні, вони почали танцювати, а танцюючи, набирали дедалі чіткіших і чіткіших обрисів, тож я вже міг розрізнити лики: і прекрасні грецькі, і царствені єгипетські — й час од часу вгадував ім’я того чи іншого божества по патериці в його руці чи по пташці, яка пурхала над його головою, і незабаром кожна смертна нога танцювала коло білої ноги безсмертного, і в тривожних очах, які вглядались у безтривожні млисті очі, я бачив блиск гострої жаги, ніби це дивилися ті, хто через багато літ та після нескінченних мандрів зустріли загублену любов своєї юности. Часом, але тільки на мить, я бачив, як між танцюристів лине самотня тьмяна постать з покровом на обличчі та з тьмяним смолоскипом у руці, але нагадує вона сон у сні, тінь тіні, тож розуміння, породжене глибшим джерелом, ніж думка, підказало мені, що це сам Ерос і що лик його закритий покровом, бо від сотворення світу жоден чоловік і жодна жінка не пізнали, щó таке любов, і не зазирнули їй в очі, адже Ерос — єдине божество, яке є абсолютним духом, а якщо спілкується зі смертним серцем, то ховається у пристрастях, які не відповідають його сутності. Тож якщо людина любить гідно, то пізнає любов через безмежне милосердя, невимовну довіру, безмірну приязнь, а якщо негідно — то через шалені ревнощі, раптову ненависть і нестримну хіть, але неприхованої любови вона не знає. Поки я снував такі думки, від багряних постатей до мене донісся крик:
136