— До танцю! Ніхто не може уникнути танцю, — до танцю! До танцю! Аби боги змогли витворити собі тіла із субстанції наших сердець.
І не встиг я відповісти, як мене підхопила таємнича хвиля пристрасти на ім’я Алхімія, що, мовби душа самого танцю, рухається вглибині наших душ, і мене затягло в гущу танцюристів. Я танцював з безсмертною царственою жоною, яка мала чорні лілії у волоссі, й здавалося, що в її сновидних рухах проступала глибша мудрість, ніж темрява, загусла між зорями, та любов, подібна до тієї любови, що дихає понад водами, а поки ми все танцювали й танцювали, пахощі курінь обволікали нас зусібіч, заховували нас від решти ніби в самому серці світу, і здавалося, що минали століття і в складках наших шат та важкому волоссі жони пробуджувались і завмирали бурі.
Раптом я усвідомив, що її повіки ні разу не сіпнулись, а її лілії не зронили жодної чорної пелюстки й не зсунулися з місця, і з великим жахом збагнув, що танцюю з істотою, вищою чи нижчою за людину, яка випиває мою душу, як ото віл випиває воду з придорожньої калюжі, — і я впав, і оповила мене пітьма.
Прокинувся я зненацька, ніби щось мене розбудило, і побачив, що лежу на абияк пофарбованій підлозі, а на стелі, не дуже високій, — абияк намальована троянда, на стінах же довкола мене — незакінчені розписи. Колон і курильниць уже не було, а біля мене покотом спали в зім’ятих одіннях десятків зо два людей, і їхні звернуті догори обличчя уявились мені порожніми масками, і крізь вузьке вікно, якого я раніше не помітив, лилося холодне вранішнє світло, а надворі ревіло море. Я побачив Майкла Робартеса, який лежав неподалік, а поруч нього — перевернуту посудину з карбованої бронзи, яка мала такий вигляд, ніби там колись були куріння. Коли я сів на підлозі, то раптом почув сердитий гул чоловічих та жіночих голосів, змішаний з ревом моря, а тоді, підхопившись на ноги, кинувся до Майкла Робартеса і спробував його розбудити. Тож я схопив його за плече і спробував підняти, але він повалився на спину і ледь чутно зітхнув, а голоси ставали все гучніші та сердитіші, ще й почулись важкі удари у двері, які виходили на пірс. Враз я почув тріскіт дерева і здогадався, що двері почали піддаватись, тож побіг до внутрішніх дверей кімнати. Розчинив їх і вискочив у коридор, де під моїми ногами загримотіли голі дошки підлоги, а в коридорі виявив інші двері, що вели до порожньої кухні, й коли я туди забіг, то почув один за одним два удари й за раптовим тупотом ніг та криками здогадався, що двері, які виходили на пірс, завалилися всередину. Я кинувся з кухні надвір, до маленького дворика, збіг кількома східцями, які спускались похилим боком пірса до моря, а від східців став пробиратись над самою водою, й у вухах моїх ще стояли сердиті голоси. Цю частину пірса лише недавно заново облицювали гранітними плитами, тож на неї майже не налипнуло водоростей, але коли я дістався до старої частини, то вона, як виявилось, була така слизька від зеленого баговиння, що мені довелося знову видиратись на пірс. Я озирнувся на Храм Алхімічної Троянди, де ще репетували рибалки та жінки, але вже не так гучно, і побачив, що біля дверей та на пірсі нікого немає, але на моїх очах з дверей вирвалась не дуже численна юрма людей, які почали підбирати великі каменюки, складені там у купи на випадок, якщо море знову зруйнує пірс і їх треба буде підкладати під гранітні плити. Поки я стояв і дивився на юрму, один старий, гадаю — той-таки святенник, показав на мене і щось проверещав, а юрма побіліла, бо всі обличчя звернулись до мене. Я побіг, і мені пощастило, що у веслярів ноги слабші, ніж руки й спини, і все ж, біжучи, я майже не чув тупоту погоні та сердитого галасу, бо в голові моїй дзвеніло багато екзальтованих і тужливих голосів, які вже забулись, як забувається сон, — ще тієї миті, коли й були почуті.