— У всякому разі ти не можеш заперечувати, що навчати такої небезпечної доктрини означає взяти на себе жахливу відповідальність.
— Леонардо да Вінчі, — відказав він, — залишив шляхетну сентенцію: «Надія і бажання повернутися до свого колишнього стану — це мов бажання метелика летіти на світло, а людина, яка з неослабним прагненням чекає на кожен новий місяць і новий рік, гадаючи, що те, чого вона прагне, завжди настає запізно, не розуміє, що прагне власного знищення». Як тоді може бути безпечним шлях, що поведе нас у серце Бога? Чому і ти, хоч не матеріаліст, а повинен плекати світовий порядок і тяглість так само, як і той, хто має у своєму розпорядженні сам тільки світ? Ти не цінуєш письменників, які не можуть нічого висловити, аж поки їхній здоровий глузд не второпає, як легше створити те, що називають правильним; то чому ж ти відмовляєш у подібній свободі найвищому мистецтву — тому, що лежить в основі всіх мистецтв? Так, я посилатиму з цієї каплиці у світ святих, закоханих, повстанців і пророків: душі, які оточать себе миром, наче звивши гніздо з трави, та інших, по яких я плакатиму. Багато років ця маленька скринька припадатиме пилом, і тоді я відчиню її, і з-під віка вихопиться сум’яття, яке, можливо, і є полум’ям Судного дня.
Тієї ночі я його ні в чому не переконував, бо він був дуже схвильований і я боявся його розгнівати, а коли я через кілька днів зазирнув до нього в дім, його там не було, дім стояв замкнений і порожній. Я глибоко шкодував, що мені не вдалось ні дати бій його єресі, ні перевірити автентичність його дивної книги. Після свого навернення я цілковито розкаявся у помилці, міру якої зміг визначити лише через роки.
Через десять років після нашої розмови я прогулювався однією з дублінських набережних, з того боку, що ближче до річки, час до часу зупиняючись, аби погортати книжки у якійсь старій книгарні, і з голови мені не виходила жахлива доля Майкла Робартеса та його братства; аж тут я побачив, як на набережній навпроти повільно походжає високий згорблений чоловік. Я здригнувся, упізнавши у безживній масці із затуманеними очима колись рішуче і витончене обличчя Овена Агерна. Я швидко рушив через набережну, але не встиг пройти й кількох ярдів, як він звернув у бічну вуличку, ніби побачив мене, і поспішив геть; я кинувся за ним, але загубив його у плетиві вулиць на північному бéрезі річки. Наступні кілька тижнів я розпитував усіх, хто його знав, але він нікому не давав про себе знати, а ще я марно стукав у двері його старого будинку і вже майже повірив, що помилився, аж ось побачив його знову на вузькій вулиці за Чотирма Судами[145], та й дійшов услід за ним аж до дверей його оселі.
Я поклав руку йому на плече, він обернувся, нітрохи не здивувавшись, і дуже можливо, що йому, чиє внутрішнє життя поглинуло життя зовнішнє, ця розлука на роки минула, як розлука на день. Він стояв, трохи прочинивши двері, ніби не хотів, щоб я увійшов, і, напевно, покинув би мене, не зронивши й слова, якби я не спитав:
— Овене Агерне, колись ти мені довірився, то чи не довіришся мені знову і чи не розповіси, що вийшло з тих ідей, які ми обговорювали в цьому домі десять років тому? Але ти, мабуть, уже забув про них.
— Ти маєш право це почути, — відповів він, — бо оскільки я виклав тобі ці ідеї, то маю повідомити й про закладену в них надзвичайну небезпеку, чи радше безмежну гріховність, але коли ти про це почуєш, ми мусимо розлучитись, і розлучитись назавжди, бо я — пропаща душа і мушу переховуватися!
Я попрямував услід за ним по коридору, вимощеному плитами, і побачив, що по кутках, на картинах, що аж посіріли, та на геть потьмянілому рубіново-сапфіровому вітражі з зображеннями святих повно пилу та павутиння. Агерн показав туди, де крізь імлу ледь мерехтіли плити зі слонової кістки, і я побачив, що вони помережані дрібними літерами, підійшов і став розбирати ці письмена. Писано латиною, і була то мудрована софістика, проілюстрована багатьма прикладами, але чи з його власного життя, чи з життя інших — не знаю. Я прочитав лише кілька речень, аж тут мені здалося, що приміщення почали сповнювати легкі пахощі, тож я обернувся і спитав Овена Агерна, чи не запалив він ладану.
— Ні, — відповів він і вказав на одну з лав, де лежало іржаве і порожнє кадило, а поки він говорив, легкі пахощі наче розвіялись, і я переконався, що це плід моєї уяви.
— То філософія Liber Inducens in Evangelium Æternum зробила тебе нещасним? — спитав я.
— Спершу я був повен щастя, — відказав він, — бо відчував божественний екстаз, безсмертний вогонь кожної пристрасти, кожної надії, кожного бажання, кожної мрії, і я бачив, мов у дзеркалі, óбраз цього вогню у тінях від листя, у глибоких водах, в очах чоловіків та жінок, і скидалось на те, що я ось-ось торкнусь Божого Серця. Потім усе змінилось — я відчув себе дуже нещасним і сказав собі, що мене стиснув у своїх мерехтливих кільцях величезний змій і я падаю разом з ним у безодню і що відтоді мій світ — це мерехтливі кільця, і в нещасті моєму мені відкрилося, що людина може наблизитись до того Серця, переживши відчуження від нього, яке ми називаємо гріхом, і я зрозумів, що не можу грішити, бо відкрив закон свого буття, і можу лише вдало чи невдало висловити своє буття, і зрозумів, що Бог створив простий і свавільний закон, який дозволяє нам грішити й каятися!
145