Поклоніння волхвів
Якось невдовзі після своєї останньої зустрічі з Агерном я допізна засидівся над книжкою, аж раптом почув тихий стукіт у двері. На порозі побачив трьох старезних стáрців з дебелими ціпками в руках: їм, мовляв, сказали, що я ще не ліг, і вони повинні розповісти мені дещо важливе. Я провів їх до своєї студії, а коли за нами зімкнулись портьєри з візерунком у вигляді павичів, запропонував гостям сісти і присунув стільці ближче до каміна, бо помітив іній на їхніх ворсистих пальтах та довгих бородах, що майже сягали кожному до пояса. Вони поскидали пальта і посхилялись над вогнем, гріючи руки, і я помітив, що вдягнені вони загалом так, як вдягаються нині в селі, але також їхнє вбрання, як мені здалось, має й деякі риси міського життя куртуазніших часів. Коли старці зігрілись — а грілись вони, як на мене, не стільки через нічний холод, скільки заради самої втіхи від тепла як такого, — вони обернулись до мене так, щоб світло лампи падало просто на їхні обвітрені обличчя, і розповіли історію, яку я й збираюся переказати. Говорив то один, то другий, і часто вони перебивали один одного, щоб не пропустити жодної подробиці, як це буває в селян, коли вони про щось розповідають. Коли гості закінчили, то звеліли мені записати все, про що вони говорили, аби я мав дослівний запис, і попідводились, щоб іти. А коли я спитав їх, куди вони йдуть, що збираються робити і як їх звати, вони не відповіли нічого, лише що їм наказано вічно мандрувати Ірландією, пішки й ночами, аби могти перебувати поблизу каменів та дерев у години, коли пробуджуються безсмертні.
Минуло кілька років, перш ніж я записав цю історію, бо я завжди боюсь ілюзій, які виникають тоді, коли потривожено завісу Храму, що пан Маллярме вважає прикметою нашого часу, і беруся за перо лише тепер, бо я увірував у те, що немає такої небезпечної думки, яка б не стала менш небезпечною, якщо записати її щирою і правильною англійською.
Три стáрці — то були три брати, які в ранній юності оселились на одному із західних островів і присвятили свої дні не чому іншому, як класикам та давнім ґельським авторам, котрі описували героїчне і просте життя; взимку ніч по ночі ґельські співці співали їм за чаркою віскі старовинні балади, а влітку ніч по ночі, коли ґельські співці працювали у полі чи десь рибалили, стáрці читали один одному Верґілія і Гомера, бо самота їх не тішила, як і древніх. Нарешті, мов святий Брандан[146], покликаний у путь голосом, почутим у видінні, приплив до них у рибальському човні один чоловік, який назвався Майклом Робартесом, і заговорив про повернення богів та давнього ладу, і серця стáрців, для яких нестерпним був тягар плоті й нинішнього часу і які тяжіли до давнини, не знайшли в його словах нічого неймовірного і сприйняли їх простодушно та радісно. Минали роки, й одного дня, коли найстарший зі стáрців, котрий замолоду мандрував і часом думав про інші країни, поглянув на сірі води, на яких люди бачать туманні обриси Островів Юности — Блаженних Островів, де ґельські герої живуть життям гомерівських феаків[147], — над водами пролунав голос і повідав йому про смерть Майкла Робартеса. Не встигли стáрці відбути жалобу, як середній брат заснув, читаючи П’яту еклогу Верґілія, і його вустами заговорив дивний голос, та й звелів їм вирушати до Парижа, де лежить при смерті жінка, котра відкриє їм таємні імена богів, які можна належно вимовити лише тоді, коли дух занурений у певні кольори, певні звуки та певні пахощі, й за належного їх промовляння безсмертні перестають бути голосами й тінями, а натомість ходять і говорять з тобою, як звичайні чоловіки та жінки.
Стáрці покинули острів, попервах дуже схвильовані всім, що побачили у світі, і прибули до Парижа, а там молодшому братові наснилась людина, яка сказала, що йому з братами треба блукати навмання, аж поки той, хто спрямовує їхні стопи, приведе їх на ту вулицю і до того будинку, що явлені в цьому сні. Багато днів блукали стáрці по всьому місті й от одного ранку дійшли до вузьких убогих вуличок на південь від Сени, де з вікон на них позирали бліді та незачесані жінки, і щойно зібрались повернути назад, бо не може ж Мудрість зійти в таке неподобне довкілля, як натрапили на вулицю та будинок зі сну. Найстарший зі стáрців, котрий ще пам’ятав деякі нові мови, які знав замолоду, підійшов до дверей і постукав, але коли він постукав, середній брат сказав, що це недобрий дім і він не може бути домом, який вони шукають, та й переконав брата спитати когось, кого там точно немає, і піти своєю дорóгою. Двері відчинила розряджена бабця і сказала:
146
147