Минула година, і вони не повертались, а лицар уже не міг стояти на варті, мусив лягти на траву. Минуло ще пів години, аж тут на стежці позад нього з’явився хлопчина в капелюсі, густо обтиканому якимсь наче півнячим пір’ям, і почав обходити мертвих розбійників і відрізати їм голови. Тоді він склав голови в купу перед лицарем і сказав:
— О великий лицарю, мене прислали просити в тебе крони, які ти обіцяв за голови: п’ять крон за голову. Ті, хто мене прислав, звеліли сказати тобі, що вони молили Бога і Матір Божу, аби тобі було дароване довге життя, але вони — бідні селяни й хотіли б отримати гроші, перш ніж ти помреш. Вони повторювали це мені знов і знов, бо боялись, щоб я чогось не забув, і пригрозили побити мене, якщо забуду.
Лицар підвівся на лікті, розкрив торбину, що висіла в нього на поясі, й відрахував по п’ять крон за кожну голову. Загалом було тридцять голів.
— О великий лицарю, — мовив хлопчина, — ще мені звеліли якнайкраще подбати про тебе, розпалити багаття і змастити твої рани цією мастю.
І він назбирав хмизу та сухого листя і, черкнувши на споді кресалом об кремінь, викресав яскравий вогонь. Тоді, стягнувши з лицаря кольчугу, почав змащувати йому рани: але робив це незграбно, мов той, хто механічно виконує те, що йому звеліли. Лицар махнув рукою, аби він перестав, і заговорив:
— Схоже, ти славний хлопець.
— Я хотів би попросити у вас дещо для себе.
— Залишилося ще кілька крон, — відказав лицар. — Віддати їх тобі?
— О, ні, — відповів хлопець. — Не буде мені від них добра. Є лише одна справа, до якої я не байдужий, і мені не треба на неї грошей. Я ходжу від села до села і від пагорба до пагорба, і коли натрапляю на гарного півня, то краду його, несу в ліс і тримаю там під кошиком, аж поки дістану ще одного гарного півня, а тоді влаштовую півнячі бої. Люди кажуть, що я — простак, і не чинять мені жодної шкоди, і ніколи не просять мене робити жодну роботу, окрім як бути в них часом на побігеньках. А що я — простак, то мене й послали по ці крони: хтось інший їх украв би, а самі ті, хто мене послав, не сміють повертатися, бо зараз, коли вас із ними нема, вони бояться лісових розбійників. Чи чули ви таке, що коли розбійників хрестять, то за хрещених батьків їм беруть вовків, а їхніх правиць не хрестять узагалі?
— Якщо ти не візьмеш оцих крон, мій добрий хлопче, то я, боюсь, нічого для тебе не маю, хіба що захочеш узяти цю стару кольчугу, яка скоро мені вже не знадобиться.
— Чогось мені хотілося. Ага, тепер пригадую, — відказав хлопчина. — Хочу, щоб ти розповів мені, чому ти бився, наче витязі й велетні в казках, за таку дрібницю. Хіба ти такий самий, як ми? Чи не старий ти чародій, який живе серед цих пагорбів, і чи не здійметься зараз вітер і не зітре нас на порох?
— Я розповім тобі про себе, — відповів лицар, — бо тепер, коли я залишився єдиний з нашого братства, можу вже розповісти все і свідчити перед Богом. Поглянь на Рубінову Троянду на моєму шоломі — й узри символ мого життя і моєї надії. — І тоді він розповів хлопчині цю історію, але зі щоразу частішими павзами, а поки розповідав, Троянда при світлі багаття палала густо-кривавим вогнем, і хлопчина встромляв у землю перед лицарем півнячі пір’їни й пересував їх, наче то були актори у виставі.