— Я жив у далекій країні й був одним із з лицарів-іоаннітів[27], — повíдав старий, — але належав до тих членів Ордену, які завжди прагнули важчих трудів на службі Всевишньому. Нарешті прибув до нас один лицар з Палестини, якому сам Бог відкрив найвищу істину. Він бачив велику Вогняну Троянду, і Голос із глибин Троянди возвістив йому, що люди відвернуться від світла власних сердець і схиляться перед зовнішнім ладом і зовнішньою незмінністю і що тоді світло згасне й ніхто не уникне прокляття, крім добросердого дурня, який не вміє думати, та запеклого грішника, який думати не хоче. Як повíдав Голос, мінливе світло серця сяє світові, щоб підтримувати його життя, вже не так ясно, і мірою того, як воно тьмяніє, дивна розтлінна зараза розноситься на зóрі та пагорби, траву та дерева, і жоден з тих, хто прозрів істину та стародавній шлях, не може увійти в Царство Боже, яке міститься в Серці Троянди, якщо з власної волі залишиться в розтлінному світі, отож їм треба довести свою ненависть до Сил Розтління, загинувши на службі у Божої Троянди. Коли лицар з Палестини говорив нам це, ми побачили, ніби у видінні, багряну Троянду, яка охоплює його своїми пелюстками, тож здавалося, немовби він промовляє з її осердя, і повітря сповнилося пахощами. За цими прикметами ми зрозуміли, що то сам Глас Божий говорить до нас через лицаря, і ми зібралися довкола нього і просили його наставляти нас у всьому і вчити нас слухатися Голосу. Тож лицар зв’язав нас клятвою, і відкрив нам знаки та слова, за якими ми могли б упізнати один одного навіть по багатьох роках, і призначив місця зустрічей, і, розділивши нас на гурти, послав у світ шукати правого діла і гинути в бою за нього. Спершу нам найбільше хотілося довести себе до смерти постом на честь якогось святого, але лицар сказав нам, що це зле, бо ми робимо це заради того, щоб померти, й таким чином усуваємо з рук Божих вибір часу і способу нашої смерти, а чинячи так, применшуємо Його владу. Нам треба обрати собі службу з міркувань її досконалости, й нічого більше, і дати Богові змогу винагородити нас у який Йому завгодно час і в який Йому завгодно спосіб. А потім лицар змусив нас завжди їсти по двоє за одним столом, аби бачити один одного, щоб надмірно не поститися, адже дехто з нас казав, що коли постишся з любови до святости святих і тоді помираєш, то така смерть буде прийнятною. І спливли роки, й один по одному мої братчики померли чи то у Святій Землі, чи то воюючи з лихими земними володарями, чи то очищуючи дороги від розбійників, і серед інших загинув і лицар з Палестини, і зрештою я залишився сам. Я бився за всякої нагоди, коли кілька людей протистояло багатьом, і волосся моє посивіло, і напав на мене жахливий страх, що я наклúкав на себе Божий гнів. Але, врешті-решт почувши, що на цьому західному острові більше воєн і грабунків, ніж у будь-яких інших краях, я прибув сюди і знайшов те, що шукав, і ось — я сповнений великої радости.
По цих словах він почав співати латиною, і, поки співав, його голос усе слабшав і слабшав. Тоді очі його заплющились, а вуста розтулились, і хлопчина зрозумів, що лицар помер.
— Він розповів мені гарну історію, — сказав хлопець, — бо в ній були бої, але я небагато тут допетрав, та й важко запам’ятати таку довгу оповідь.
І, взявши лицаревого меча, він почав копати у м’якій глині могилу. Копав завзято, а коли тьмяне світло світанку торкнулось його волосся і він майже закінчив працю, то в долині внизу закукурікав півень.
— А, — вигукнув хлопчина, — мені треба дістати того когута.
Та й побіг вузькою стежкою в долину.
Мудрість короля
Верховна королева Лісового острова[28] померла у пологах, а її дитину віддали годувальниці, яка жила в мазанці в лісі. Якось уночі жінка гойдала сидячи колиску, і роздумувала про красу дитятка, і молилась, аби боги дарували йому мудрість, рівну його красі. І тут у двері постукали, і вона подивовано підвелася, адже найближчі сусіди мешкали аж у дуні[29] Верховного короля за милю звідти, а ніч уже була пізня.
— Хто це там стукає? — гукнула вона, і тоненький голосок відповів:
— Відчини! Я — баба сірого сокола, і прийшла я з темряви великого лісу.
У страсі годувальниця відсунула засув — і до хати ввійшла жінка вся в сірому, дуже стара і вищого, ніж то в людей, зросту, та й стала в узголів’ї колиски. Годувальниця зіщулилася, притислась до стіни й не могла відвести від гості очей, бо побачила при світлі вогню, що на голові в неї замість волосся росте сіре соколине пір’я. Але дитя собі спало і вогонь собі танцював, бо перше було надто нетямуще, а другий — надто радісний, аби збагнути, що за страхітлива істота там стоїть.
27