Борис Олійник
Таємна вечеря
Не похитнувся у вірі і слові
ГОСПОДИ, коли ж це було? Не інакше, як десь у шістдесятих. Дозрілі парубки, ба навіть жонаті однолюби мліли од олійниківської примруженої шляхетності:
Оце чорне, оцей гетевський чорт, оцей театральний поворот любої голівки чарували все молодецтво України. Мовби нічого такого й не сказано, ніякої, мовою комп’ютерного віку, інформації, — але скільки поезії, скільки тієї тайни, яку може випромінювати тільки кохання, тільки чисте й зріле почуття.
Борис Олійник заселяв серця і душі почуттями сильними і добрими, красивими і навіть гіркими, але не надривними:
Навіть найгріховніші почуття у нього чисті. Його притча «Ніч масок», де нуртують «потаємні і грішні замисли», де жінка «строго плистиме, як черниця, сховавши під вії гріховну знемогу, демонструючи вірність свому чоловіку», «і раптом її тіло дівоче застогне й заплаче», зриває машкару з щоденної жахливої гри в доброчинність і вірність людей з «певним становищем» з такою навалою ліричного почуття, що чистоту бачиш навіть у гріхопадінні, яке — від любові. Навіть якщо його немає, навіть якщо воно ще тільки живе в жаданні, спразі плоті. І хоч задум «Ночі масок» незмірно ширший, філософія її не простує, а долає лабіринт не тільки ліричної, а й саркастичної, сатиричної напруги, не одне покоління вичитувало в ній гімн саме оцьому чистому «нечистому» коханню.
Любов у Бориса Олійника — це передусім вірність. Не банальна цнота — прапор моралістів, а вірність — почуттю, серцю, собі, коханій людині. Найвища духовна озброєність. І водночас найбільш людяний прояв людського.
Чи не надто ризиковано, ба навіть безвідповідально починати розмову про творчість Бориса Олійника з його не такої вже й кількісно рясної, взагалі для нього не вельми характерної інтимної лірики? Думаю, що ні. По-перше, тому, що цей есей — не стільки про поезію одного з найталановитіших творців України другої половини двадцятого століття (поезія прозових коментарів не потребує) і, звичайно ж, не його творчий портрет, а лише спроба дати начерк, обрис непростої, складної постаті, в якій поєднались поет і політик. А по-друге, інтимна лірика розкриває в Олійникові такі грані натури, котрі роблять його людиною близькою і зрозумілою, геть не тією, якою зображають політичні опоненти. Поезія — правдивиця, політика — брехуха, — ось де може знадобитися зронена колись істина. То ж Олійників «інтим» видає в ньому натуру надзвичайно цілісну, з щедрою, але ощадливою «гамою життєвих вимірів і принципів, моральних критеріїв» і пожадань, які не можуть не прихиляти до нього людей.
Власне, про вірність як домінанту його любовної лірики є ще й тому сенс говорити, що і в громадянській поезії, у якій талант його розкрився на повну силу, Борис Олійник залишається на тій же моральній висоті. Я не знаю в сучасній українській поезії творця, який би з такою художньою силою засвідчив вірність і свою, і покоління дітей війни пам’яті тих, хто не повернувся з бойовищ другої світової. Але тема пам’яті у нього не замикається на війні. Пам’ять для нього — вірність передусім справі батьків, до кола яких входять і батьки батьків, ширше — справі поколінь, яким ми йдемо на зміну, власне — Україні. Зачитана і потрактована до останнього слова знаменита його поезія «Батьки і діти! Діти та батьки!», але через чверть віку є сенс глянути сьогоднішнім зором на те, у чому клявся поет і від чого він не відступав, як би і в чому не звинувачували його недруги. Так, були тут і «краснодонський шурф» з його «лінзою крику», і «льодовий Сиваш», і звихрений комбатом у небо прапор — і хіба у кого сьогодні стане совісті хоч щось із цього ряду піддати сумніву? Але першим рядом у нього йшло інше:
Щось коментувати тут немає потреби — той, хто має очі, все бачить, у кого є вуха, все чує. В кожному разі «тополь приречений кортеж» як вічний супровід України, верби і калина, Сіркова шабля і Лисенкова дума доволі прозоро говорили читачам про найдорожче, те, що болить поетові, і про що критика, навіть коли вона все бачила і розуміла, говорити не могла. Крім вірності, потрібна була ще й відвага, щоб сказати про вічну Тарасову муку і його, Олійникову, молоду муку теж.
Ми довго і тяжко, проклявши на всіх перехрестях вульгарний соціологізм, визволяємося з його обіймів. І досі надто голінні накладати політику на вірші. Але поезія живе за своїми законами, а політика — за своїми. Перетини можуть і шкодити, і допомагати. Не варто їх лише ототожнювати. Коли я читаю у Павличка, що Маланюк переміг Сосюру, доводиться тільки розводити руками. У кожного поета своя правда і свої провалля. У великого Маланюка — свої, у не менш великого Сосюри — свої. їх зіштовхнули, але чи варто сьогодні визначати переможців? Ось так і з Борисом Олійником. Дехто, поклавши на карб поетові його політичні і партійні уподобання, ладен забути, що не хтось інший, а саме він, як мовиться, легально прокладав магістраль національної самосвідомості. Прочитайте хоча б поеми «Дорога» і «Доля», прочитайте «Сковороду і світ», де просто-таки б’є, стукає в серце зрада Україні козацької старшини, яка «клейноди обміняла на маєтки», — це ж саме і є той духовний родовід України, який прочитувався у спразі «віднайти дорогу всіх доріг» для неї. Поетів «колодязь сумлінь» давав чистої води відповідь на тривоги і болі, що обсідали людей, яким боліла доля рідного краю, його державне майбутнє. Вони були мов формули: «Древо одваги з іменем — Січ», «Ми зберегли своє власне обличчя, ймення, характер, поставу і звичай, землю і долю свою». Між іншим, поет розплачувався за пряме, відверте слово партійними доганами, але ні разу не зрікся жодного рядка. Як, до речі, не осквернив совісті і партійне сумління модними прокляттями націоналістам, на які щедрі були деякі його сьогоднішні супротивники. Він ніколи не записував себе в націоналісти, але й не дозволяв собі дивитися спогорда на тих, хто йшов на прю з системою з національною ідеєю в серці. У його серці та ідея мирно уживалась і уживається з християнською ідеєю соціальної справедливості, що стала й ідеєю соціалістичною. Без протиріч. І якщо вже комусь дуже захочеться подискутувати довкола цієї колізії, про одне варто подбати — аби не опуститись до наклепів і спекуляцій. Бо, на жаль, Олійника вони супроводжують уже не один рік, але про це — пізніше.