Таємна вечеря
І
День був якийсь непевний.
Щось по колах округ бродило —
Незриме, хиже і обережне.
Сторожко темніло.
Учні нервувалися: «Де ж Він?!»
(...І тоскно, як олень, поранений смертно,
Він скрикнув у небо, позначене смерком:
— Отче! Невже не обійде мене
Чаша сія... від Тебе?! —
Глухо мовчало Небо.
І Він прочитав
Із німотної сині:
— Не обійде.... Сину...).
Учні нервувалися: «Де ж Він?!»
Хтось м’яв механічно
Порожню пачку «Прими».
Куриво дорожчало панічно:
Їла інфляція.
Інші тинялись,
Немов у прострації,
Тамуючи внутрішню дрож.
Спросоння
Просіявся дощ...
Пробудило смоковницю.
Хитнулася тінь на околиці.
— Нарешті, — прошелестіло полегко, як шовк.
...Прийшов.
Так, ніби нічого й не сталось:
Він таки умів триматися!
Навіть у пустелі,
Коли спокушав Його сам лукавий, —
Стояв так, що дивувалися скелі.
Обвів громадку
Відчуженим зором:
Бачив і знав,
Недоступне учням.
Ладнались до вечірньої учти.
...Знав, що сподіється вранці,
Коли Його поведуть.
І раптом — зніяковів,
Ніби школяр,
Що підгледів те,
Об чім не дано їм відати.
«Не відають, що... вчиниться!?» —
Обпекло гнівом.
Але спохопився:
«Чи винні, що їм не дано?»
Зітхнув,
Всепрощенно і скорбно.
...Сіли за стіл.
Уділилися хлібом.
Вино багровіло, мов кров.
Кусень не ліз у горло:
Кутуляли надсилу.
Хтось плямкнув, — і осікся.
Але тишу було оскоромлено.
— Сьогодні один із вас
Зрадить мене... —
Сказав стомлено.
І усміхнувся гірко:
«Та хіба в тому їхня вина?»
Сахнулись од хліба й вина.
(Від жаху зіщулилась зблідла трепета,
Відчувши: за гілку її, мов тенето,
Схопила мотузка, і зашморг вужачо
Згорнувся в кільце.
І — чиєсь лице...
І синій язик обвисає ледачо.
О, тільки не це!!!).
Перезирнулися: хто се прорік?
У когось нервово зламало сірник,
Ніяк не міг прикурити — руку звела остуда.
...Двері були відкриті.
На порозі стояв Іуда.
II
Решта все було за Писанням.
Ізняли Його страдницьке тіло з хреста,
Плащаницею згорено вкривши.
І занесли у склеп, і поклали Христа
На погребне, холодне узвишшя.
А на третій, як діви прокрались у склеп,
Щоб оплакати і помолиться, —
Вже Його не було. Тільки сиве крило,
Опустила сумна плащаниця.
І невимовний подив єство їм опік,
Як за спинами Вісником Бога
Горній Янгол постав, і суворо прорік: —
Хто шука серед мертвих живого? —
III
...Мертві піють і п’ють. Тягнуть цвяхи з хреста
На колекції та сувеніри...
Перейшли у Апостоли учні Христа,
Запаливши світильники віри.
Мертві грають в політику, «водять козу»
Та дівок загряницею манять.
Оббирають, як липку,народ і казну,
Обирають себе на гетьманів.
І вже так Україні прилипли до губ,
Так її закохали, пролизи,
Що — дивися — небавом якийсь перелюб
І за пазуху неньці полізе.
IV
Вже таємна вечеря ішла до кінця,
Коли, гостро відчувши колюччя
Від болючих тернин рокового вінця,
Він удруге сповідався учням:
— А сьогодні один з вас мене вже продав..
V
Решту знаємо за Писанням.
Вірую... Одначе:
Що Його розп’яли на покуту усіх, —
То тяжка, але — істина, люди.
Лиш єдине гризе — хай проститься мій гріх! —
А чи й справді повісивсь... Іуда?
VI
Владно сіли в шинку вже нові хазяї
Сам Хрещатик їм слався під ноги.
Всі однаково гожі. Достоту — свої,
З напіслова познаша свойого.
Налили у чарки за удатний оброк.
А шинкарка ж, як фея, облесна!
Тепло й сито. Та раптом якийсь холодок
Перебіг поза спини і чресла.
Хтось засовався не по чину.
Хтось невміло впустив чарчину.
Третій раптом гукнув: — Тримайтеся! —
...Двері були відчинені:
На порозі стояв... тринадцятий.
«Добривечір» — сказав.
Свій крават розв’язав.
(Дещо й справді на зашморг подібний).
По-свояцьки окинувши поглядом зал,
Сів до столу. Як рівний. І — рідний.
VII
А Хрещатик новітній гудів, як базар.
...Під шинком, прихилившись до муру,
Очужіло сидів провінційний кобзар,
Застібнувши на гудзик бандуру.
— І надовго зібрався мовчати дідусь? —
Зблазнював молодий переблуда.
Посміхнувся кобзар у замислений вус:
— Вже недовго... До Страшного Суду.
Перевдягання душ
Тих відспівають, а вони — живі
У наших душах, квітах, у крові...
А ці співають! — хоч душа в них — яма.