Выбрать главу

Таємна вечеря

І
День був якийсь непевний.
Щось по колах округ бродило — Незриме, хиже і обережне. Сторожко темніло.
Учні нервувалися: «Де ж Він?!» (...І тоскно, як олень, поранений смертно, Він скрикнув у небо, позначене смерком: — Отче! Невже не обійде мене Чаша сія... від Тебе?! —
Глухо мовчало Небо.
І Він прочитав Із німотної сині: — Не обійде.... Сину...).
Учні нервувалися: «Де ж Він?!» Хтось м’яв механічно Порожню пачку «Прими». Куриво дорожчало панічно: Їла інфляція. Інші тинялись, Немов у прострації, Тамуючи внутрішню дрож. Спросоння Просіявся дощ... Пробудило смоковницю. Хитнулася тінь на околиці.
— Нарешті, — прошелестіло полегко, як шовк.
...Прийшов.
Так, ніби нічого й не сталось: Він таки умів триматися! Навіть у пустелі, Коли спокушав Його сам лукавий, — Стояв так, що дивувалися скелі.
Обвів громадку Відчуженим зором: Бачив і знав, Недоступне учням.
Ладнались до вечірньої учти.
...Знав, що сподіється вранці, Коли Його поведуть. І раптом — зніяковів, Ніби школяр, Що підгледів те, Об чім не дано їм відати.
«Не відають, що... вчиниться!?» — Обпекло гнівом. Але спохопився: «Чи винні, що їм не дано?» Зітхнув, Всепрощенно і скорбно.
...Сіли за стіл. Уділилися хлібом. Вино багровіло, мов кров. Кусень не ліз у горло: Кутуляли надсилу. Хтось плямкнув, — і осікся. Але тишу було оскоромлено.
— Сьогодні один із вас Зрадить мене... — Сказав стомлено. І усміхнувся гірко: «Та хіба в тому їхня вина?»
Сахнулись од хліба й вина.
(Від жаху зіщулилась зблідла трепета, Відчувши: за гілку її, мов тенето, Схопила мотузка, і зашморг вужачо Згорнувся в кільце. І — чиєсь лице... І синій язик обвисає ледачо. О, тільки не це!!!).
Перезирнулися: хто се прорік? У когось нервово зламало сірник, Ніяк не міг прикурити — руку звела остуда.
...Двері були відкриті. На порозі стояв Іуда.
II
Решта все було за Писанням.
Ізняли Його страдницьке тіло з хреста, Плащаницею згорено вкривши. І занесли у склеп, і поклали Христа На погребне, холодне узвишшя.
А на третій, як діви прокрались у склеп, Щоб оплакати і помолиться, — Вже Його не було. Тільки сиве крило, Опустила сумна плащаниця.
І невимовний подив єство їм опік, Як за спинами Вісником Бога Горній Янгол постав, і суворо прорік: — Хто шука серед мертвих живого? —
III
...Мертві піють і п’ють. Тягнуть цвяхи з хреста На колекції та сувеніри... Перейшли у Апостоли учні Христа, Запаливши світильники віри.
Мертві грають в політику, «водять козу» Та дівок загряницею манять. Оббирають, як липку,народ і казну, Обирають себе на гетьманів.
І вже так Україні прилипли до губ, Так її закохали, пролизи, Що — дивися — небавом якийсь перелюб І за пазуху неньці полізе.
IV
Вже таємна вечеря ішла до кінця, Коли, гостро відчувши колюччя Від болючих тернин рокового вінця, Він удруге сповідався учням: — А сьогодні один з вас мене вже продав..
V
Решту знаємо за Писанням. Вірую... Одначе:
Що Його розп’яли на покуту усіх, — То тяжка, але — істина, люди. Лиш єдине гризе — хай проститься мій гріх! — А чи й справді повісивсь... Іуда?
VI
Владно сіли в шинку вже нові хазяї Сам Хрещатик їм слався під ноги. Всі однаково гожі. Достоту — свої, З напіслова познаша свойого.
Налили у чарки за удатний оброк. А шинкарка ж, як фея, облесна! Тепло й сито. Та раптом якийсь холодок Перебіг поза спини і чресла.
Хтось засовався не по чину. Хтось невміло впустив чарчину. Третій раптом гукнув: — Тримайтеся! —
...Двері були відчинені: На порозі стояв... тринадцятий.
«Добривечір» — сказав. Свій крават розв’язав. (Дещо й справді на зашморг подібний). По-свояцьки окинувши поглядом зал, Сів до столу. Як рівний. І — рідний.
VII
А Хрещатик новітній гудів, як базар. ...Під шинком, прихилившись до муру, Очужіло сидів провінційний кобзар, Застібнувши на гудзик бандуру.
— І надовго зібрався мовчати дідусь? — Зблазнював молодий переблуда. Посміхнувся кобзар у замислений вус: — Вже недовго... До Страшного Суду.

Перевдягання душ

Тих відспівають, а вони — живі У наших душах, квітах, у крові... А ці співають! — хоч душа в них — яма.