Выбрать главу
... Покіль ми ті ролики кляті взували, Асфальт розгатили важкі самозвали.
А тут ще дощі зарядили достоту, — І рідний чорнозем розвезло в болото.
Тепер стирчимо у багні, на розпутті, Чи ролики з браком, чи ми шалапутні?
І лаємось тяжко з тієї підстави: Який це нас дурень на ролики ставив?!
І тоскно чекаєм чиєїсь принуки, Коли нам вилазить з цієї багнюки.
Чи, може, до переду й заду негайно Пропелери вставить — і в лет вертикально?
... Отак би й стирчали ми, Богом забуті — В багні по коліна, у ролики взуті.
Та їхав із ярмарку дядько по торзі, Як глянув — і ледве не випав із воза:
— Чи ви не при тямі? Чи я з перепою? Ви й справді зібрались на роликах в поле?!
— Так це ж нам пораяли радники мудрі... — Всміхнувся візниця і в бороду муркнув:
— То хай вам і те вже роз’яснюють звідти, Як сіється гречка і... робляться діти —
І рушив коня в українське безмежжя. А ми — у багні стоїмо, незалежні... Від розуму.

Спогад

Щоранку мати тягла його до музшколи. А він, маленький і згорблений, волік опасисту, ростом з нього, віолончель. Хлопчику минав сьомий. Коли проходили поуз вітрин з іграшками, його втомлене, аж старече личко оживало і ставало, як у всіх дітей.
...Якось, по дорозі до музшколи, їх перестріла далека родичка. Жінки довго і гаряче цілувалися, а очі були холодні-холодні. Хлопчика занудило від їхніх нещирих охкань і ахкань: «Скільки ж це ми не бачилися?!» «Леле, а ти зовсім не змінилась!» «А ти, ти... просто розквітла!» Потім занудно доскіпувались: «Де брала крам?» «Хто шиє?» «Як? Як? Стривай: запишу адресу».
За балачкою вони забули про нього, і хлопчик уперше розгледівся довкруж. Після пісної кімнати — стеля, кусень вікна, щиглик у клітці та остогидла віолончель, — він уперше побачив: справжніх, живих горобців, кота, що ласо і хижо стежив за ними, пса, що, пробігаючи, лизнув йому руку і грайливо помахав хвостом...
А потім сталося вже й зовсім неймовірне: у дворі нормальної школи хлопчаки ганяли м’яча. Вони закручували такі карколомні фінти, а маленький, пружний голкіпер так стрімко шугав за м’ячем, що у хлопчика м’ятно хололо під грудьми і серце стрибало, як м’яч. Наразі хтось із гравців так «заліпив», що м’яч завис у зеніті, як планетка, потім поволі почав опускатися за огорожу і покотився... покотився прямо до нього. Не тямлячи себе, хлопчик потягся назустріч м’ячеві і вже напружився для удару... Як нагло: «А куди ти?» — мати грубо вхопила його за плече, кинувши родичці дратливо: «Бачила... отаке?!»
Вдома, вправляючись на віолончелі, він плакав, і сльози скочувались по струнах, як роса, котру вперше побачив уранці.
... Філармонія була переповнена по вінця. Меломани шурхотіли програмками, перешіптуючись: «Приїхав з гастролей». «Звідки?» «Здається, з Америки». «Його вже вдома й не побачиш». «Що ти хочеш — геній». «А на ювілей таки приїхав...» «Т-с-с», — шикнули зусебіч. Розсунулися лаштунки, і конферансьє пафосним речитативом почав перелічувати: «Народний... лауреат найвищих премій... міжнародних і вітчизняних... почесний професор... доктор... академік... великий... неперевершений віртуоз... гордість міста... держави... нації...»
...Він не просто грав, а увесь гучав музикою. В напівзабутті, заплющившись, сивий-сивий... як Саваоф на зводах Сікстинської Капелли. Зала... та що там зала! — світ не існував для нього... тільки музика. Він нічого не чув і не бачив. Та на останньому акорді він таки почув... Цей звук супроводжував його все життя, на всіх континентах і велемовних учтах... Він почув той особливий, глухуватий стукіт, від якого завмирає серце і м’ятно холоне під грудьми.
Опустив смичок, розплющив очі і... побачив: за вікном, по хіднику, котився м’яч, назустріч йому летів хлопчисько... Налігши на ліву, він так «вліпив» правою, що м’яч завис у зеніті, як планетка. І коли почав опускатися через огорожу, Маестро... заплакав. Він плакав, по-дитячому, кулаком розмазуючи сльози.
А зала шаленіла від захвату, осипаючи його квітами, цілунками, програмками. Меломанки в буклях з минулого століття сплескували руками: «Боже, як він стужився по домівці!» «Але ж який прийом... який прийом!!! Тут і камінь заплаче!»
...А він плакав за тим, що колись — давно-давно — йому не дозволили вдарити м’яча, щоб він злетів у зеніт, як планетка. І зала теж промокала розчулені сльози, не здогадуючись, що разом з Маестро плаче за своїм дитинством...

Сюжет

Колами, колами листя — в осінньому танго... Може це спогад?.. А може, незбутий сюжет: Ніби в Полтаві біляво біліє альтанка... Ніби і досі там чийсь мерехтить силует...
Як це далеко?!. ...Уже на моїм небоспаді Вечір в задумі схиляється на парапет. Може, це казка? А може, було те насправді: Біла альтанка і твій неземний силует?
Парами плавають горлиці в небі кохання, Плавко спадаючи на молодий бересклет. Може, це пісня? А може, це просто омана: Одсвіт альтанки і цей полохкий силует?
Скоро затужиться стужам на цілому світі. Холод прониже до серця, як хижий стилет. В темінь грудневу свічею провісною світить Біла альтанка і твій неземний силует.