Выбрать главу
В час одиноцтва, коли перевесники в ірій Ті відлетіли, а інші збираються в лет, Не похитнусь у любові, надії і вірі, Доки на прузі видніє хоча б силует.
Колами, колами лист опада з високості. Зорями хтось вишиває небесний намет... Може, це казка? А може?.. А може, це просто Осінь мені нагадала забутий сюжет?

Дощ

Зажурились голуби на дощ. Сіро. Сиро. Вимокає суша, Дощ, холодний, як ослизлий хвощ, Кільчиться і облипає душу.
Над усім живим — вселенський плач. У старих дубів суглоби ниють. Навіть миша проситься під плащ, Вимокла під мжичкою до нитки.
Чи воно прорвало небеса — Сіється і сіється, мов просо. Задубіла від мокви коза Відігрітися у мене просить.
Пригорнулась до руки бджола. Уділила на подячність меду. Перепілка діток привела І сховалась до мого намету.
А воно полоще доокруж: Ну, не небеса, а просто сито! З осоки приповз до мене вуж. Каже: дай хоч душу просушити.
Так, либонь, у першу водолють До ковчега утлого із суші Все живе збиралось звідусюд, Щоб життя не зупинилось суще.
... Роде людський, змучений в тяжбі, Ненавистю загнаний в окопи, То невже ж для розмиру тобі Треба ще і другого потопу?!

Гей, слов’яни!

Прямовисним багнетом прорізавши серпень, Сонце круто ввійшло у боснійський граніт... Причащаються серби. Прощаються серби — Від малого до сивого... Небо гримить.
Чорні ризи отців. Біла паморозь болю... Пам’ять важко долає баюри й корчі — Через шість віковіч та на Косово Поле, Де над сербською тугою стогнуть сичі.
Брате сербе... Ти знову стоїш наодинці У двадцятому віці на смертній межі. Тільки й те, що сьогоднішні хижі ординці На «фантоми» змінили горбаті ножі.
Схаменімось, братове по вірі прадавній! То не важить, чиїх ми племен і родів: Сатана замахнувся на світ православний, На чертоги і храми отців і дідів!
Так удармо ж у дзвони, допоки не смеркло, — Хай скликають до гурту слов’янську сім’ю. Бо коли не врятуємо сербів од смерті, Ми погубимо совість і пам’ять свою!
Осінившись триперстям, у вірі — єдині, Ми укріпимо вірою душу і плоть! І якщо навіть світ нас полишить, як нині, — Ми — незборні, бо з нами Господь!

Благословіння

В горньому граєві райдуга В сім кольорів не згоря. Світе, Європо, возрадуйся: Сходить новітня зоря!
Миром, і хлібом, і зладою Під тулумбасовий грім Разом з святою Елладою Вічний віта її Рим!
Світе єдиний, не куплений, — Руки, мов крила, здійми, Ніжно, як батько, із купелі Юну державу прийми!
Дивна коса, як мальована, В'ється ще з Київ-Русі... Звідки ж ця сиво-згорьована Нитка у карій косі?
О, не питайте, брати, її... Там, з-під її сивини — Вихрипи коней Батиєвих, Зорані списом лани.
Отчі святині споганені, Храми плюндровані вщерть. Через віки заарканену Мову рокують на смерть.
Та з попелища диявола, — Горня, свята і земна, — Самовідродженим явленням Вічно вставала вона.
Горем її не оковано, В серце не вкралася лють. Співом, ласкавою мовою Всяк обдаровує люд.
Люди, всією родиною Браму відкрийте з добром Перед моєю Вкраїною. Перед живлющим Дніпром!
Родові не переводиться, Бджоли гуртують рої. Тихо сама Богородиця Благословляє її.

Біля Мгарського

монастиря

На цій горі, на пагорбі печалі, Де все болить — від квітки до хреста, — Ідуть дощі вдовинними планами ... На цій горі, на пагорбі печалі Німіє слово і мовчать уста.
Гірка сльоза пече, як сіль чумацька. Стоять в жалобі схилені Лубни. І монастир — як оберіг козацький... І дзвін вола безмовно: «Пом’яни!»
Страшне число у нелюдській напрузі Пропалює світи до глибини: У тридцять три розіп’ято Ісуса. У тридцять третім на земному прузі Розіп’ято мільйони без вини.
Ми відспівали їхні чисті душі. Вони нас не спалили у клятьбі. Вони — простили... Але пам’ять душить: Чи маєм право ми простить собі ?
...На цій горі, на пагорбі печалі З небесної, святої чистоти Ідуть дощі вдовинними плачами. Спадає плащаницею мовчання. І тільки дзвін волає: «Не прости!»

Треті

Знову чорне вивели на біле, Біле — заплювали в чорноту. Пики одне одному набили За свою! За правду!! За — святу!!!
Спогадали рани і зарубки. Виставили кожному борги, — І взялися зводить порахунки, Ревно наминаючи боки.
Доки на мечі кували рала, На тризуби — молоти й серпи, Треті загребущо рвали й крали Від ракет, ікон — і до сапи.
Треті підкидали знизу хмизу, Зводили, як бевзів, — у лоби: — А отам — колишній блюдолиза, А отам — теперішній. Лови! —