В час одиноцтва, коли перевесники в ірій
Ті відлетіли, а інші збираються в лет,
Не похитнусь у любові, надії і вірі,
Доки на прузі видніє хоча б силует.
Колами, колами лист опада з високості.
Зорями хтось вишиває небесний намет...
Може, це казка? А може?.. А може, це просто
Осінь мені нагадала забутий сюжет?
Дощ
Зажурились голуби на дощ.
Сіро. Сиро. Вимокає суша,
Дощ, холодний, як ослизлий хвощ,
Кільчиться і облипає душу.
Над усім живим — вселенський плач.
У старих дубів суглоби ниють.
Навіть миша проситься під плащ,
Вимокла під мжичкою до нитки.
Чи воно прорвало небеса —
Сіється і сіється, мов просо.
Задубіла від мокви коза
Відігрітися у мене просить.
Пригорнулась до руки бджола.
Уділила на подячність меду.
Перепілка діток привела
І сховалась до мого намету.
А воно полоще доокруж:
Ну, не небеса, а просто сито!
З осоки приповз до мене вуж.
Каже: дай хоч душу просушити.
Так, либонь, у першу водолють
До ковчега утлого із суші
Все живе збиралось звідусюд,
Щоб життя не зупинилось суще.
... Роде людський, змучений в тяжбі,
Ненавистю загнаний в окопи,
То невже ж для розмиру тобі
Треба ще і другого потопу?!
Гей, слов’яни!
Прямовисним багнетом прорізавши серпень,
Сонце круто ввійшло у боснійський граніт...
Причащаються серби. Прощаються серби —
Від малого до сивого... Небо гримить.
Чорні ризи отців. Біла паморозь болю...
Пам’ять важко долає баюри й корчі —
Через шість віковіч та на Косово Поле,
Де над сербською тугою стогнуть сичі.
Брате сербе... Ти знову стоїш наодинці
У двадцятому віці на смертній межі.
Тільки й те, що сьогоднішні хижі ординці
На «фантоми» змінили горбаті ножі.
Схаменімось, братове по вірі прадавній!
То не важить, чиїх ми племен і родів:
Сатана замахнувся на світ православний,
На чертоги і храми отців і дідів!
Так удармо ж у дзвони, допоки не смеркло, —
Хай скликають до гурту слов’янську сім’ю.
Бо коли не врятуємо сербів од смерті,
Ми погубимо совість і пам’ять свою!
Осінившись триперстям, у вірі — єдині,
Ми укріпимо вірою душу і плоть!
І якщо навіть світ нас полишить, як нині, —
Ми — незборні, бо з нами Господь!
Благословіння
В горньому граєві райдуга
В сім кольорів не згоря.
Світе, Європо, возрадуйся:
Сходить новітня зоря!
Миром, і хлібом, і зладою
Під тулумбасовий грім
Разом з святою Елладою
Вічний віта її Рим!
Світе єдиний, не куплений, —
Руки, мов крила, здійми,
Ніжно, як батько, із купелі
Юну державу прийми!
Дивна коса, як мальована,
В'ється ще з Київ-Русі...
Звідки ж ця сиво-згорьована
Нитка у карій косі?
О, не питайте, брати, її...
Там, з-під її сивини —
Вихрипи коней Батиєвих,
Зорані списом лани.
Отчі святині споганені,
Храми плюндровані вщерть.
Через віки заарканену
Мову рокують на смерть.
Та з попелища диявола, —
Горня, свята і земна, —
Самовідродженим явленням
Вічно вставала вона.
Горем її не оковано,
В серце не вкралася лють.
Співом, ласкавою мовою
Всяк обдаровує люд.
Люди, всією родиною
Браму відкрийте з добром
Перед моєю Вкраїною.
Перед живлющим Дніпром!
Родові не переводиться,
Бджоли гуртують рої.
Тихо сама Богородиця
Благословляє її.
Біля Мгарського
монастиря
На цій горі, на пагорбі печалі,
Де все болить — від квітки до хреста, —
Ідуть дощі вдовинними планами ...
На цій горі, на пагорбі печалі
Німіє слово і мовчать уста.
Гірка сльоза пече, як сіль чумацька.
Стоять в жалобі схилені Лубни.
І монастир — як оберіг козацький...
І дзвін вола безмовно: «Пом’яни!»
Страшне число у нелюдській напрузі
Пропалює світи до глибини:
У тридцять три розіп’ято Ісуса.
У тридцять третім на земному прузі
Розіп’ято мільйони без вини.
Ми відспівали їхні чисті душі.
Вони нас не спалили у клятьбі.
Вони — простили... Але пам’ять душить:
Чи маєм право ми простить собі ?
...На цій горі, на пагорбі печалі
З небесної, святої чистоти
Ідуть дощі вдовинними плачами.
Спадає плащаницею мовчання.
І тільки дзвін волає: «Не прости!»
Треті
Знову чорне вивели на біле,
Біле — заплювали в чорноту.
Пики одне одному набили
За свою! За правду!! За — святу!!!
Спогадали рани і зарубки.
Виставили кожному борги, —
І взялися зводить порахунки,
Ревно наминаючи боки.
Доки на мечі кували рала,
На тризуби — молоти й серпи,
Треті загребущо рвали й крали
Від ракет, ікон — і до сапи.
Треті підкидали знизу хмизу,
Зводили, як бевзів, — у лоби:
— А отам — колишній блюдолиза,
А отам — теперішній. Лови! —