Выбрать главу
І ловили, і трощили яро Щелепи, заводи і горшки. А тим часом треті — рвали й крали, Надбане горбами за віки.
Раптом спогадали про Вкраїну. Глянули — руками розвели: — Хто ж це нам побив горшки і спини, Хто ж це нашу хату розвалив?! —
І шукають лютими очима Ворогів нових за три межі. А тим часом треті за плечима Ділять між собою бариші.

«Чи журавки ячать»

Чи журавки ячать, Чи гудок загучав — Щось кигиче чи тужить чаїно? Я на берег примчав ... Та пустельний причал, Та холодний причал, Мов крижина.
Очужіло стою У зими на краю, — За крилаткою осінь курличе ... Хтось в холоднім гаю Кличе долю мою, — Кличе тоскно, Та все недокличе.
Чи спіткнувся в корчах, Що не встиг до начал, Чи то крила погасли на силі?... Думав — квіт обвінча ... А мені на причал Опустилися віхоли сиві.
Як немає снаги Повернуть на круги, То хоч пісню — до неї, Хоч - пісню ... Прислухаюсь: луна Ледве-ледь долина: «Пізно, голубе ... Ладо мій, — пізно ...»

«Я Іржавця молив, і Сулі я годив»

Євгену ТОВСТУСІ

Я Іржавця молив, і Сулі я годив, Щоб мені відчинили ворота. Та суворо відмовив мені Яготин: Ти, мовляв, не із нашої чоти.
Ти загруз в марноті. Ти на слові засох, Ти блідий, мов чиновні папери. Тут Шевченко ходив. Він узяв на засов До моєї обителі двері.
Ти піди уклонись до Тарасових ніг І втопи у озерах погорду, І у пору купальську, на Йванову ніч Попроси свою квітку в Природи.
А не вимолиш, що ж — таланить не усім — Не впадай у зажуру і скруху, А зайди із дороги на хліб та на сіль До оселі Євгена Товстухи.
Він тобі наготує козацький напій, Він тебе перегляне по нотах, — І очистить, і скине у синій Супій Всю твою сухозлоту марноту.
Ти прийми з його рук животвор-звіробій, Як з долоні самої Природи. І спивай по ковтку, доки сам у собі Не відчуєш, чийого ти роду.

Ворота в Канів

Не як монарх, що в ницім покаянні В Каноссу повз дорогою раба, — Іду, розкутий, у престольний Канів Позбутися холопського горба.
Пора стоїть, рахманна і погідна. Тарас, урівень з сонцем на скалі, Возносить у мені козацьку гідність Господаря праотчої землі.
Ще манить звичка — впасти на коліна. А він гримить, немов пророк Ілля: «Учись ходить, нарешті, як людина Бо це таки, одвік твоя земля!»
І я встаю, толочений віками, Але не вбитий в корені мечем! І відчиня мені ворота в Канів Тарас державним, золотим ключем.

Осінь

Стоїть в одинокій задумі лелека. Об чім ви замислились, гречний колего?
Ще рано, колего. Ще в розповні літо. Ще серпень не править від осені мита.
Вона йому золото тиче в долоні, Та він невідступно стоїть на кордоні.
«Ще рано, — він каже. — Кордон на замкові. Сховай хабарі: стоїмо на законі».
Так що ж ви, колего, так рано зібрались? Ще вашим синам досхочу не літалось,
Ще ваша дочка перед люстром озерним Не встигла приміряти сукню модерну?
Поправив пенсне і промовив лелека: — Вони молоді, їм збиратися легко.
А я вже, колего, дійшов того звіту, Коли лаштуватися треба засвіту.
Я довго переднім ходив на відвагу. Віднині мій учень вестиме ватагу.
А я вже останнім нестиму покуту, Щоб хтось не відбився від рідного гурту.
А я вже по-батьківськи тихо простежу, Щоб хтось на чужу не сподобився стежку.

Трубить трубіж (Поема)

I

Трубить Трубіж: ми вийшли на рубіж. Позаду — смерк. Попереду — свобода. За Трубежем примружилися орди. І хан на око проміряє ніж.
Хан тиче пальцем за своє плече І цідить: «Ну, проб’єш мої застави, А там на тебе вже давно двоглаво Єдиновірний павутиння тче.
О, він по-царському ладнає сіть! Не на годину — на віки, гетьмане. Вона заглине і тебе, Богдане, І рід, і люд, і одчайдуху Січ.
Я знаю: ти будитимеш мечі, Аби на волю видобуть ключі, — І, може, й вирвешся на мить з кошари, Однак тебе на першій же межі Іще меткіше, ніж мої татари, Назад, в загін, завернуть яничари, Самі ж наймуться у наглядачі.
Я знаю, Хмелю, ти і по кончині Стоятимеш за волю України, І, може, й вистоїш. Але затям:
Коли, нарешті, в горніх небесах В двадцятім віці, в радісних сльозах!, — Державний стяг онукам завесніє, І під урочі подзвони Софії Свободу возвістить універсал, І «Слава!» — юно вирветься з грудей, — Затям, Богдане: саме в ту хвилину Новий хазяїн світового чину Твій рід і люд наївний, мов курей, Заманить вміло в імпортну торбину, І Україну нарече ... Юкрейн.