Выбрать главу

Можна б отак і далі низати вузлові моменти людської і творчої вірності поета заголовним моральним засадам нашого співжиття, але повстає сама природа його поезії, сиріч — сама поетова натура. Адже в чому головна прикмета його віршів, поем, взагалі поезії Бориса Олійника? Розчленувати її по тематичних закутках навряд чи кому вдасться. Ось я цитував його вірші про кохання. Але в чистому вигляді їх у нього просто не існує, а якщо й були — то в ранній молодості, читачеві вони малодоступні. Отой знаменитий вірш про милу, якій «пасувало тільки чорне» і яка окрутила «навіть гетевського чорта», радше й не про любов, а пристрасне заперечення фальшивої моралі в коханні. Тим він і брав, тим і мліли над ним і парубки й дівчата кінця шістдесятих років. Не менш знамените «Відлуння» — не тільки про народження дитини — «сіроокого відлуння» севастопольської трагедії — «луни», воно швидше про життя як відлуння воєн, котре супроводжує чесне серце весь вік. Поема про чорнобильську трагедію — власне не про сам Чорнобиль як такий, хоч, звісно, він відправна точка і нервовий центр усіх візій і осягнень, а всепоглинаючий біль за людину, котра породила собі на горе атомного монстра, накликала на себе всі громи і блискавки природи нерозумним її моделюванням.

Вірність як філософська категорія пронизує всі ці речі, але вірність чому? Звісно, любові. Звісно, пам’яті. Звісно, рідній землі. Але Борис Олійник поет надто глибокий і цілісний, щоб його основоположну людську і творчу прикмету отак просто «розфасовувати» по скриньках-віршах. Вона має засадничий характер і може бути потрактована тільки в плані широти і цілісності — як вірність Правді, вірність Покликанню, вірність раз і навіки обраним Дорозі й Долі, вірність Відповідальності, яку взяв на себе, прийшовши у цей світ. Власне, те, про що поет написав у «Заклинанні вогню»:

За все і всіх триматиму одвіт: За день грядущий, в завязі сповитий. За дуб, знічев’я в жолуді убитий. За все на світі. Іза цілий світ!

Так, кожен вірш чи поема Бориса Олійника — цікаве естетичне явище. Кожен написаний ним рядок наближає нас до філософських глибин пізнання світу, в якому живемо. Але так само його поезія є високим моральним актом, в якому переплавлені герої і вчинки, ідеї і постулати, живе життя й висока думка. І коли Олійнику іноді виставляють претензії щодо його політичної позиції (тут не час і не місце розглядати, наскільки вони справедливі, в концентрованому виразі скажемо про це далі), то мені ще не доводилося стикатись із сумнівами щодо моральності його художницьких пошуків і осягнень. Поетові не зраджують ні розуміння глибинних течій життя, ні творча інтуїція, ні виняткове чуття на сейсмічні зрушення у психології і свідомості людей, ні бачення перспективи. Маємо, отже, справу з особистістю, котра, кажучи її ж трохи видозміненими поетичними рядками, ніколи не розміняє високе діло на слово, а високе слово — на дрібні діла, у якої міцна основа, що береже «цільність душ і духа».

Поет творить у конкретному середовищі. Поколінню Бориса Олійника випала і тяжка, й щаслива доля. Тут і війна, й розруха, й голод, і холод, але передусім йдеться про криваву загрозу деспотичного тоталітаризму, який наклав відбиток на людей і їх діяння. Як у прекрасному диптиху «Мікеланджело»: «горній одсвіт Ренесансу і тінь від інквізиторських багать», Олійник і його побратими по шістдесятництву зазнали і короткочасної ренесансності «відлиги», і політичної інквізиції застою. Кожен обрав собі дорогу сам, як дозволяли честь і гідність.

Борис Олійник, посідаючи певне громадське становище, захищав рідне слово, займався порятунком його творців. Безстрашно йшов у бій за Ліну Костенко і Григора Тютюнника, Івана Драча та Івана Дзюбу. Але моральність такої позиції перевірялася передусім власною творчістю. Саме в ту нелегку пору він написав такі широковідомі цикли, як «Сковорода і світ», «При гончарному крузі», «Сиве сонце моє», поеми «Дорога», «Доля», «Урок», «Заклинання вогню», «У дзеркалі слова», «Дума про місто», «Небо полеглого безвісти», «Крило». В чім моральний урок тих літ для Олійника і для українського слова, в якому він був і залишається одним із провідних творців? Думаю, насамперед і головне в тому, що своєю творчістю він, як і його старший побратим Олесь Гончар, як Ліна Костенко, Іван Драч, Василь Земляк, як геніальний співтворець велетнів Відродження Микола Лукаш, відвертав знедуховлюючий вплив тоталітаризму, вигартовував народ у почуттях естетичної, моральної і державної спромоги українського слова і думки, вчив думати про велике, творити велике, являти в ділах і душах велике. Зовні розважливий і поміркований, поет займав відверто максималістську, непримиренну позицію, коли йшлося про «тінь від інквізиторських багать», яка пробралася зі сталінщини аж до останніх десятиліть тоталітарної доби. В «Сивому сонці» в образі сусіда, котрий строчив доноси, які так полюбляли в брежнєвсько-сусловські присмерки, він дав по суті образ і епохи, і жертви, його присуд сприймався як вирок не тільки конкретній особі, а й системі: «Учімось чесно навіть край труни собаку називать по імені: собака». Був там рядок, звернутий до всіх: «Аби почули, поки ще не пізно». Хтось — їх було немало — почув, але системі чути це було ні до чого. Наслідок — відомий. Не дослухалася вона і до інших пересторог поета, як-от до пророцтва жовтої пустелі за собою «як згубив» — бо ж «біг по життю, як по житу. Топтав обома», «Луки топив. У криницю плював легкома ...лелек поціляв на заплаві», звідки й народився і ядерний, і духовний Чорнобиль, котрий започав крах самої системи.

Мовби, передчуваючи, скільки йому закидатимуть антипатріотизму, а насправді правлячи свою генеральну тематичну борозну, Борис Олійник па початку вісімдесятих років пише вірш «Дивовижа». У ньому виводиться образ такого собі космополіта, котрий однаково водиться і «в нас», і «у них». Він «говорить мовами усього світу, достоту жодної не знаючи. Одначе для діла — саме стільки, скільки треба». Він «натурою широкий, без комплексу місцевих сентиментів», він незлобливо, зверхньо насміхається над нашим і тутешнім пережитком чи «хай по-твоєму — патріотизмом». Йому чужий «наїв хутірський»: «Усе ще там... про корінь гудемо?». Як це схоже на вчорашню, але й сьогоднішню ситуацію, коли молоді жеребчики, які ще вчора галасували про державність, сьогодні готові розглядати Україну уже через призму не Батьківщини, а території. А Олійник же ще тоді, два десятиліття тому, припечатав до стіни цей «клішований тип» навіть не людей, а носіїв світової зневаги до національних коренів, до «місцевих сентиментів», патріотизму з їх «чужим вином, натурами чужими». Виходить, не так уже й близько бачив поет, коли зміг помітити те, що так нависає сьогодні над нашою незалежністю, — помітити у плоті, в образі, в тенденції, що наростає.

Немає найменшої потреби робити дослідницький розтин його відомого циклу про матір і присвят їй, живій, — це класика, і моральний її стрижень живе в кожному рядку. Олійник молився цариці Роботі, і хто читав його цикл «При гончарному крузі», присвячений Олесеві Гончару, не міг не помітити, що й у роботі, і в творчості, і в дружбі поет сповідує надійність і справжність. З молодих літ він дуже уважний до мотивів етичних. Етика героїзму переплітається у нього з етикою відповідальності, етика обов’язку з етикою пам’яті, історичного народного досвіду. Вибудовуючи свою поезію на моральних конфліктах складної нашої епохи, Олійник ніколи не втрачав орієнтирів і, будучи людиною широких поглядів і, сказати б по-сучасному, в найкращому розумінні ідеалістичною, завжди тримався берега передусім народної етики, народної звичаєвості.

Є у Бориса Олійника просто-таки «маленькі шедеври», як писав Павличко. Я назву тільки два з них — «Парубоцьку баладу» і «Я б спокійно лежав під вагою століть». Чимось віддаленим і дуже близьким вони нагадують таку ж геніальну «Скіфську бабу» Ліни Костенко. Писані практично в одні й ті ж роки, ці вірші позначили не тільки певний культурний і ліричний феномен, звернення до кореневих народних первнів, а й якісно новий етап літературної традиції — давати абсолютно нові філософські переосмислення вічних сюжетів. Від першого рядка: «Я летів красивим чортом», — до останнього запитального: «Під чиїм же, коню, ми вікном?!» — поет шукає не стільки вічну Чураївну, скільки недосяжне диво вірності. «Бісовою дівкою» тікає в другому вірші через тисячоліття інше диво — любов. Любов, яка без вірності і зовсім не любов...