Нас не взяли ні паля, ні таран.
Одвазі нашій навіть чорт — не пан,
Та нині ворог особливий, друже.
Цей не по землю, цей прийшов по душі,
Щоб взяти їх на золотий аркан.
Уже зманив і провід у пани,
А челядь їхню осліпив грошвою.
Вони й не згледілися, як юрмою
Пішли на панщину до сатани. —
— За що ж ми гибли, коли все на зиск
Перевели онуки перевчені? —
Зів’яв Хмельницький, надломивши скрик.
— Не все, Богдане, — одказав Шевченко.
Гадаєш, чом цей усеможний смик
Вищить на нас — аж посинів язик?
Бо він, Богдане, замірявся нині
Скупить останнє, що покіль у нас
Не продане, — коріння і святині.
Та замість того у черговий раз
Скупив увесь непотріб України,
І казиться, що знов проторгувавсь.
А цим непотрібом — з Панька-царя
Завалено всі ринки та базари.
Воно завжди вдягало шаровари,
Щоб вигідно продатись крамарям.
Згадай, як велемовні чолові,
Після твоєї, гетьмане, кончини,
Побігли в козачки до Катерини,
Не встигла й кинути на чайові.
Та і мої вельможні землячки —
Куди ж тобі — вкраїнолюби ревні! —
А за тридцятку з царської руки
Такий між себе учиняли рейвах,
Що не лишень навзаєм сорочки,
А й Україну дерли на шматки.
Вони при кожній владі — на посту:
Їм байдуже, яку доїть державу,
Яку продати корогву з держалом, —
Червону чи блакитно-золоту, —
Їм головне: напхати в калиту.
І чим же наші, гетьмане, пани
Від паничів теперішніх одмінні?
Та схожі, мов краплина в крапелині,
Крутих батьків розбещені сини!
Хіба різняться дещо по натурі,
Оскільки в різних вимірах живуть:
Якщо вельможні наші помпадури
Із православних дерли у три шкури,
То нинішні — вже й шкури продають —
Вкраїнської, волячої фактури, —
На гамани заморській клієнтурі.
То хай усіх закупить — до ноги, —
Не так на світі буде гидко й душно!
Нам головне, Богдане: тільки б душі
Він, як овець, не вивів на торги. —
VI
Трубить Трубіж: ми вийшли на рубіж
Найтяжчого з усіх двобоїв, брате.
Тут не зарадять шабля чи гармати
І не розсудить гайдамацький ніж.
Тут знадобиться особливий меч:
Із кореня живого — не з булата.
Цей меч дарує із любові Мати,
Як віру, пам’ять і закон предтеч.
Йому імення, — Слово непожате!
Його не зміг і в голокост купить
Цей пройда із люцифером у змові.
Ми не полки супроти душолова —
Ми проти нього подвигаєм Слово —
І хай Господь на подвиг окропить!
То буде січа, грізна і свята!
Ще нечисть вчинить сатанинський шабаш,
Щоб Слову Істини замкнуть уста.
Отож, Богдане, іменем Христа —
Хай опліч Слова стане твоя шабля
І оберіг козацького хреста!
Нас осміють сучасні плазуни,
Що на іменні «неньки-України»
Взяли бариш. І, скинувши личини,
Допродують на ринках сатани
Ошуканий народ, його святині
Новітнім хазяям із чужини.
Нехай іржуть на гульбищах чуми, —
То знак провісний їхньої кончини.
У нас є Меч. За нами — Україна:
Останніми засміємося ми!
Ми самоїдство спалимо в корінні,
Ми випалимо розбрат, як осот,
І явимося світові єдині,
З високочолим іменем — Народ!
На цій межі не місце перезовам.
Усе дрібне розвіємо, як дим:
Ми маєм стати чисті перед Словом,
Як перед Сином у вінці терновім
І Материнським образом святим!
Трубить Трубіж. На роковій межі
В останній бій виходимо при Слові,
Бо тільки Слово береже в основі
Безсмертя української душі.
Соборно славтесь, вічні Матері,
Чолом вам, всевидющі кобзарі,
Що нас будили покликом козачим,
І не дали праправнукам незрячим
Загнати нас в мальтійські ятері!
На Трубежі, на грізнім рубежі
Во здравіє поставимо їм свічі:
Вони живі для нас у віковічні,
І пам’ять їхню не сточить іржі,
Бо стали Словом чистої води,
Що гоїть наші рани і руїни,
І окропляє долю України.
А Слово — вічне. Гетьмане, веди!
... Трубить Трубіж ...
