Зорі ж, мов царські гривні!
Тихше — законний спить.
Ти хоч до перших півнів,
Вітре, зі мною посидь».
II
Вітер шугнув під пахви
І перебіг грудьми.
Стала сорочка птахом,
Руки знялись крильми.
Вітер шепнув: «Летімо!
Тут недалеко... мить.
Ти ж за її очима
Тужиш із юних літ».
Важко зійшлось надбрів’я.
Вирвалось на жалю:
«Господи, як любив я...
Як я її... люблю!
Тільки ж — не довелося.
Винні, мабуть, оба.
Думалось... не збулося.
Сталося... не судьба.
Тихше, поснули діти
Вірна дружина спить.
Ти ж хоч на дрібку миті,
Вітре, зі мною посидь».
III
Зорі — немов лампади.
Місяць пішов на спад.
Тільки — через леваду
Двоє в журі не сплять.
Б’ються крильми щоночі
В клітці своєї судьби.
Вітер в кущах регоче:
— Мучтесь, коли — раби!
Шарж
Б.Н.Є.
У гиблий час глобального безплоду,
Коли посуха жалить, як змія, —
Нікчема промальтійського заводу
На глум і гріх хрещеного народу
Забравсь на трон всієї і всея.
Він п’яно бродить у палатах думних
Між казнокрадів і повій пера,
Зухвалий зростом і убогий духом, —
Бездарний шарж Нерона і Петра.
Коли йому, оброслому у пущі,
Сам патріарх облобизав уста, —
Перевернувся в домовині Пушкін
І Володимир опустив хреста.
Коли у храм упхався і рогато
До образів посунув навмання,
З ікони одсахнулась Божа Мати,
Від нього затуливши немовля.
І тьма несвітня демоном звелася,
Згасивши вмить лампади і свічки.
І тільки очі всепрощенні Спаса
Взялись огнем уперше за віки.
На троні перелюбства і лукавства,
Немов на тім’ї Лисої Гори,
Бісівство п’є за упокій слов’янства, —
І в чашах кров із сіркою горить.
Облиті жовчю обереги отчі.
Двоглавий вирод на оба осліп.
І хам заморський ошаліло топче
Хрещені душі і священний хліб.
Чи громадянство позбулося честі?
Чи з волі безголових чолових
Чекає в норах Другого Пришестя,
Яке розсудить мертвих і живих?
Егей, сусідко, дочекаєш чуда,
Заки тебе ще до Страшного Суду
Зведе зі світу п'яний ботокуда,
А потім — нас... Подумай хорошенько:
А може, й справді перед судним днем
Послати хлопців батька Дорошенка,
Щоб твій чертог очистили вогнем?
Щоб ми, зазвичай, сліпо за тобою
Не забрели овечою юрбою
В нову кошару, де тебе до шкури
Уже обстригли і здають в натурі.
Озвись, нарешті, з темної облоги.
Подай свій глас: чи ти жива, небого?
Бо, не докликавшись твого глаголу,
Уже і Спас тривожиться з висот:
«Коли мовчить, яко пустеля гола,
То, взагалі, чи є ще там ... народ?»
Сон
Балада
Зайшов у сон, як у чужі палати, —
І вкопано закляк із дивини:
Стоїть жива, іще дідівська хата,
Яка згоріла в кратері війни.
— Ти хто єси? — спитала мене хата. —
Яким це вітром на поріг забрів? —
І придивляється підсліпувато
У двоє вікон з-під острішка брів.
З-за спини острах виповз волохато,
І здогад пальці стиснув крижані:
— Коли вже кличе з потойбіччя хата,
То, певно, знак: збиратись і мені.
— Ні з місця! — грізно замахнувся ясен.
Тобі отут стояти сто віків,
Допоки всьому світу не роз’ясниш,
Куди ти нас, обдурених, завів?!
Ні, це не хата — тільки сон про хату.
Її у землю замок придавив
Того, хто півсела повів на страту,
І вашу хату власноруч спалив.
Тепер він — знаний патріот у краї.
Подейкують, що шишка немала.
Він каже, що пішов у поліцаї,
Аби Вкраїна вільною була.
Отак ти нас розбудував, козаче!
Тепера нами править чоловік,
По кому не одна в’язниця плаче,
А він регоче серед чолових.
...Це ж ти волав: «За волю — до загину!»
І ми пішли. І — вперлися у кут.
Ми хочем, щоб не вмерла Україна,
Так українці ж, волоцюго, мруть!
То де ж твої проводирі і провід?
Чи мріють, доки згинемо, як тля,
Щоби потому інородні пройди
Посіли наші згорблені поля?!
Це ж ти гукав: «Рятуймо рідну мову!»
А що ж ти з нею, гаспиде, вчинив,
Чужих словес накидавши полови
І неслов’янським духом осквернив.
Це ж із твоєї вченої принуки
Таке верзуть сучасні писарі,
Що вже не тільки дід свого онука, —
Синів не розуміють матері.
То як ти мислиш будувать єдину,
Коли — на глум і втіху сміхачів —
Ми скоро між собою в Україні
Балакатимем ...через тлумачів!?
Ти ошукав нас... І допоки правди
Не визволиш із окаянних уст,
Ще триста літ стоятимеш отут
Закам’янілим обеліском зради!
Марш п’ятої колони
Де ви днесь, панове коммутанти[1] —
Видатні міняйли прапорів?
На яку адресу вам писати,
Між яких ловити кольорів?
Кажуть, в радикалів грають нерви,
Коли ви, впадаючи у шал,
Пієте натхненно «Ще не вмерла»,
Як учора — «Інтернапьонал».