Злізайте з печі! Вдарте у кресало,
Аби вогонь пропік на душах сало
І нагадав, що править не живіт,
А дух Шевченка — віщого месії,
Що ми вкраїнці, а не гречкосії,
Що ми — живі!
Та вже коли і пам’ять одібрало,
І дух, і вуха вам позакладало, —
Тоді у ніч відплати, з небуття
Ми встанем грізно, мертві, та не вбиті,
Аби хоч плюнути у твар невмиту
Вам, що мерцями стали за життя!
Інвектива — 2
У шабаші свавільної свободи,
Під’юджувані із суфлерських буд,
Ми, наче зомбі, не спитавши броду,
Пустились в блуд.
Заблукані в глухім чортополосі,
З похмілля так і не збагнули суть:
Що то ж не ми йдемо, сліпі та босі,
А нас ведуть.
Мов пішаки залаштункових ігрищ,
Не згледілись, як просвистіли все:
Від Батьківщини до імен і прізвищ, —
А нас несе,
Немов човна без весел і правила
У темний вир трагедій морових,
Де нас чекає доля оніміла
Рабів нових.
І покіль ви, такі свідомі й ситі,
Годовані із нетутешніх блюд,
Шукаєте нам корінь у санскриті, —
Нас в корінь б’ють!
І заки всує плачете по слову
На всіх майданах і на всі лади, —
Свої ж поганці українську мову
Здають в латинь.
А ми йдемо за вами навздогінці.
І як не вимрем, дійдемо таки
в Європу. Але вже — не українці,
А хохлаки.
І наймуть нас гуманні чужоземи
Водить ослів на ранній променад.
Самі ж зведуть на нашім чорноземі
Новий Багдад.
І якось ми, стужившись по домівці,
повернемось, і нам розкаже гід,
Що тут колись жили, пак, українці...
— А є хоч слід?
— Та от... схолов і слід.
І ми восплащемо талановито,
Зазвичай поминаючи дідів,
Що нас ізнов за наше жито бито,
Що нам обрали не таких вождів,
Що винні всі, а ми — і на крупину,
Бо тихі, як осінній падолист.
Що коли б нас вчергове не купили,
Хіба б ми учергове продались?!
Та інородців вилаєм належно,
Що й досі, кляті, не перевелись
І не дають нам спати в незалежній,
І норовлять, щоб ми їм продались.
І Україні, неспалим-купині,
Поклянемося при святі дари,
Що коли б нас вчергове не купили,
Ми б вас, маман, їй-бо, не продали.
«Відлебеділа, ніби мить»
Відлебеділа, ніби мить,
Як дивен сон — поза літами.
А щось болить... А щось болить...
А що болить — позамітало.
Все перегіркло на полин.
Було. Забулось. Не збулося...
А щось болить... А щось болить...
А що болить — те знає осінь.
Минають дні. Згасає крок.
Імен забутих — тихі тіні...
Вже, як тоді, не грає кров,
І на перо спадає іній.
Нещадний грудень з рук обох
Кладе на шлях замети сизі.
Але світа, як слово Бог,
Зоря надій в небесній книзі.
Все одпливло, як вік і мить.
Та щось на дні щемить і дише.
Спасибі серцю — хай болить.
Як відболить — тоді вже... тиша.
«Дві ями копали Йому гробарі»
Дві ями копали Йому гробарі.
Це — страшно, як дві — на погреб одного!
Що в другій поховано кості старі,
А перша чекає і досі Його.
Вона божевільно волає до всіх:
— Коли ж Його тіло у себе прийму?
І хто учинив цей немислимий гріх,
Пославши дві ями життю одному?! —
...Над першою ямою стогнуть сичі.
Земля в ній осіла у чорній тужбі.
І марне від неї втікає в корчі
Наймач, що намовив на дві копачів.
Щоночі, як вип’ють по третій до дна,
Гримлять гробарі у сп’янілій злобі:
— Коли не оплатиш за дві нам сповна,
У першій лежати тобі!
Як ховали патріарха
Майже за П.Г. Тичиною
На майдані, при Софії,
Реводрюція іде.
«Хай кулак, — усі гукнули, —
Нас по-правді розведе!
Прощавайте, ждіте в пику.
Гей, на браму — наших б’ють!..»
Закипіло, зашуміло, —
Тільки гулі аж цвітуть.
Над труною Патріарха —
Несусвітній гвалт і жах:
Ділять всоте українці
Віру предків на ножах.
Тягне кожен домовину,
Наче здобич, ботокуд:
Проводжають Патріарха
Ув останню путь.
На майдані, біля брами,
Богомольні та святі,
Цуплять бороди і ряси
Ревні браття во Христі.
Трощать древка і кадила
На вселенський сміх і страх:
То ховають українці
Всесвятійший прах.
Яму вибили в асфальті,
Лом у грунті груз...
Так ховали суверени
Свій державний глузд.
Потім в руйнищі шукали
Биті корогви й хрести,
Та хвалилися синцями, —
Господи, прости!
Потім завчено ревнули:
«Слава!» і «Ганьба!»
Та й забули в підворітті
Божого раба.
...На Софійському майдані
Засмутились матері:
«Та світи ж їм в темні душі,
Ясен місяцю вгорі!»
Біля брами Україні
Відібрало річ...
Вечір.
Ніч.
Європі