Ми тут жили ще до часів потопу.
Наш корінь у земну вростає вісь.
І перше, ніж учити нас, Європо,
На себе ліпше збоку подивись.
Ти нас озвала хутором пихато.
Облиш: твій посміх нам не допече,
Бо ми тоді вже побілили Хату,
Як ти іще не вийшла із печер.
Живи собі, уходжено і сито.
Ми не питаєм з усміхом кривим,
Якою б ти була у цьому світі,
Аби ми плуг, і колесо, і жито
Не дарували пращурам твоїм.
Ми ж не виказуєм, яку недолю
Тобі вістило злаками біди,
Аби козацький стан у Дикім Полі
Не зупинив азійської орди.
Живи собі. Ми зі своїм уставом
Не сунемось до тебе в монастир.
Але дозволь і нам за отчим правом
По-своєму облаштувати двір.
Так, ми в гешефтах — і невмілі, й сірі.
Ви ж на торгах сягнули верховіть.
Та навіть вам шагреневої шкіри
В роковий час усе ж не докупить.
Земні діла сповна оплатить небо.
І в Судний День воздається всім ущерть:
І тим, хто зрадив побратимство Ельби,
І тим, хто сербів рокував на смерть...
Життя мина... Усі ми перебудем:
Хто — при бандурі, хто — при гамані.
А що вже по собі залишим людям, —
Судити не тобі, і не мені.
Відкриті наші предківські чертоги
Усім, хто має помисли незлі.
Прийдіте з миром! Та, заради Бога,
Не вчіть нас жить на батьківській землі.
У кожного — свої герби й знамена,
Свій лад і чин в державі й при столі.
Ми всяк своєї долі ковалі:
Вам до душі вертка синиця в жмені,
А нам до серця — в небі журавлі.
Такі ми є. А ви такі, як є.
Верлібр з коментарями
Затерті фрази, перепродані мислі.
Куплені-перекуплені, з’їдені міллю сентенції.
Папір обвально дорожчає
пропорційно здешевленню слів.
Завезений втридорога крам
пішов на декольтовані
до непристойності гасла.
Надто многі дозволяють собі те,
що дозволено небагатьом:
кожен третій числить себе поетом;
кожен другий пнеться в солов’яненки;
перший — ліпший ладен стати президентом...
Вулиці, майдани, базари,
телеекрани, радіо, мегафони,
газети, летючки, інтернет, роти
ревуть, хриплять, сичать,
репетують, волають, гарчать,
гавкають, виють,
випльовуючи на опонентів
мегатонни помиїв.
Прислухайтесь... Цитуємо:
«Злодюга, педермот,
агент ЦРУ, СБУ, ФСБ
(чи Моссаду, що одне й теж)»;
«дрімучий бездара, телепень, злодюга,
олігарх, пройда, змовник,
замовник, ворог нації
(колишнє «ворог народу»);
московський попихач, стипендіат Олбрайт —
і він (вона, воно) ще й пнеться
в президенти України!
Ну, ви бачили отаке?!»
Це — про опонентів.
І одразу ж вкрадливо ніжне —
про себе:
«Побратими і посестри! Коли я
стану Президентом
моєї нещасної України...»
(де ти її взяв ту нещасну —
хотілось би знати?);
«я, — б’є себе в груди цитатою, —
що вгору йде,
хоч був запертий в льох...»
(щоб ти вже сидів там до скону!);
«дорогі люди! Як і ви, я нічого
не маю...» (за душею — уточнимо);
«як і ви, я — за межею виживання»
(за рогом гарцює іномарка з двома
джипами горил);
«дивіться, — я вивертаю кишені:
тут — ані копійки!»
(зате там— пару сотень мільйонів знайдеться);
«я вистраждав Україну за гратами»
(справді — одних саджали,
а декого й «підсаджували»);
«коли оберете, я зладнаю команду
тільки з патріотів!»
(має, щонайменше, два громадянства);
«я виведу вас із цієї пустелі»
(та ти хоча б сам додому втрапив!);
«я перекрию всі аеропорти і кордони
цим хапугам»
(власний літак, про всяк випадок,
завжди напоготові);
«якщо мене оберуть,
ми нагодуємо хлібом три Європи»
(у кишені — комбінація з трьох пальців);
«слава Україні!» — вибухає в захваті насамкінець
(відлунням повертається:
«Вічна пам’ять дурням, якщо повірять»).
...Молодиця, насипаючи покупцеві
соняшникового насіння в кульок із часопису,
де шкіриться світлина
якогось претендента,
і краєм вуха слухаючи ще одного — з базару,
зітхає:
«І в кого воно, стерво,
навчилося так брехати?!»
Покупець, повертаючи жінці здачу,
усміхається:
— Це вам, мамо, гонорар
за правдиву інформацію...
Перепрошую, як Вас величати?
— Мене? — перепитала. —
Та зовіть просто:
Україна...
Нічний візит
І явився з ночі Ворон, чорно-сизий, як рілля.
— Звідки... ви? — отерп мій голос. Одвернувсь: — А звідтіля. —
І загруз у верховіття, наче привид з потойсвіть.
У його залізних кігтях щось окровлене тремтить.
— Що там... що то в кігтях б’ється? — захитався мені світ.
— А-а, тремтиш? То людське серце — маю здобич на обід.
— Чи далеко ж ті... угіддя, звідки здобич припасли? —
— Там, на Косово, де сербів косить смерть у три коси!
— Леле! Що ж ми тут розсілись: треба ж рятувать братів! —
Сплюнув жовч: — Досидівсь, куме: я по тебе прилетів.
— Ох, біда! Коли б же знали, ми б грудьми — супроти зла!
Обірвав: — Дарма лукавиш: ваша черга надійшла.
Вам волали: «Гей, слов’яни!» — Ви ж ховалися до нір. —
І, крилом роздерши ніч,
Увігнав у серце дзьоба, мов кривий османський ніж!
... Місяць обірвавсь, як бомба, —
Прямо меживіч.
Остання дорога Нестора