Я◦думала, що він там сам, але там був мсьє Ніна, він стояв у ногах ліжка і дивився на нього. Позаяк ми були незнайомі (тобто він знав, що я та пані, яка вдає із себе матір мсьє Бебе, але раніше ми не зустрічалися), то дивилися одне на одного із недовірою, хоча він нічого не сказав, коли я підійшла і стала біля мсьє Бебе. Так ми і стояли якийсь час, і я бачила, як по щоках у нього течуть сльози, від яких біля носа утворилась наче борозна.
— Ви також були там у вечір банкету, — сказала я, бажаючи його розважити. — Мсьє Бебе… мсьє Лінар сказав, що ви дуже сумні, і попросив мсьє Лулу піти і скласти вам компанію.
Мсьє Ніна не розуміючи дивився на мене. Він хитав головою, і я усміхнулася йому, щоб його розважити.
— У вечір банкету в домі мсьє Розе, — сказала я. — Мсьє Лінар прийшов на кухню і запропонував мені віскі.
— Віскі?
— Так. Він був єдиний, хто запропонував мені випити того вечора… Мсьє Лулу відкоркував пляшку шампанського, і тоді мсьє Лінар бризнув йому піною в обличчя і…
— О, замовкніть, замовкніть, — прошепотів мсьє Ніна. — Не згадуйте цього… Бебе збожеволів, направду збожеволів…
— І тому ви були сумні? — спитала, аби щось сказати, та він мене уже не чув, дивився на мсьє Бебе, наче питав його про щось, і ворушив губами, весь час повторюючи одне і те саме, аж я не могла вже на нього дивитися. Мсьє Ніна не був таким красенем, як мсьє Бебе чи мсьє Лулу, і видався мені дуже маленьким, хоча люди у чорному завжди здаються меншими, як каже Гюстав. Я би хотіла розрадити мсьє Ніна, такого сумного, але в цю мить увійшов мсьє Розе і зробив мені знак вернутись у вітальню.
— Уже світає, мадам Франсіне, — сказав він. Лице у нього, бідолахи, позеленіло. — Вам треба трохи відпочити. Ви не зможете здолати утому, а скоро почнуть сходитися люди. Похорон о пів на десяту.
Я◦справді падала з ніг, і було краще годину поспати. Неймовірно, як година сну знімає з мене утому. Тому я дозволила мсьє Розе взяти мене під руку, і коли ми проходили через вітальню з люстрами, вікно вже було яскраво рожеве, і я відчула холод, хоча горів коминок. У ту мить мсьє Розе зненацька мене відпустив і видивився на двері, що вели до виходу з дому. Увійшов чоловік із шарфом на шиї, і на мить я злякалася, подумавши, що нас викрили (хоч ми не робили нічого незаконного) і що чоловік у шарфі є братом мсьє Бебе чи щось таке. Але він не міг ним бути, бо мав занадто неотесаний вигляд: ледве чи П’єр або Гюстав могли бути братами когось наскільки витонченого, як мсьє Бебе. За чоловіком у шарфі я раптом побачила мсьє Лулу, він виглядав буцім переляканим, але мені здалося, що він неначе радий тому, що зараз станеться. Тоді мсьє Розе дав мені знак лишатися на місці і зробив два чи три кроки в бік чоловіка у шарфі, здається, не надто охоче.
— Ви прийшли?.. — почав він тим самим тоном, яким говорив зі мною і який насправді аж ніяк не був люб’язним.
— Де Бебе? — запитав чоловік таким голосом, наче перед тим багато випив чи кричав.
Мсьє Розе зробив якийсь непевний жест, бажаючи завадити йому увійти, але чоловік ступив уперед і відсторонив його одним лише поглядом. Мене дуже здивувала така груба поведінка в такий печальний момент, але мсьє Лулу, який лишився стояти у дверях (гадаю, це він дозволив тому чоловікові увійти), розреготався, і мсьє Розе підійшов до нього і надавав йому ляпанців, як хлопчиськові, достоту як хлопчиськові. Я◦не розчула добре, що вони казали одне одному, але мсьє Лулу, попри ляпанці, здавався задоволеним і казав щось таке ніби: «Зараз побачить… зараз та курва побачить…» — хоча погано, що я повторюю його слова; він проказав їх кілька разів, доки нараз не розплакався і затулив лице руками, мсьє Розе підштовхував його до канапи, де він залишився сидіти, голосно ридаючи, а про мене всі забули, як це буває завжди.