Я◦підніс фотоапарат, зробив вигляд, що розглядаю щось в об’єктив, наведений не на них, і став пильнувати, впевнений, що вдасться врешті-решт упіймати викривальний жест, узагальнюючий вияв усього, що відбувалося, розмірене рухом життя, яке застиглий образ руйнує, дроблячи час, якщо лишень ми не виберемо ледь помітну найістотнішу його частинку. Мені не довелося чекати довго. Жінка просувалася вперед у своєму завданні лагідно сплутати хлопця по руках і ногах, поволі, шар за шаром здерти з нього залишки його волі в довжелезних і солодких тортурах. Я◦уявив собі ймовірний фінал (тепер з’явилася маленька пінява хмаринка, майже єдина на небі), передбачив, як вони прийдуть у будинок (можливо, помешкання на цокольному поверсі, яке вона переповнила подушками і котами), і припустив, що хлопець злякається, з відчаю вирішить це приховати і піддасться, прикидаючись, що для нього у цьому немає нічого нового. Заплющивши очі — якщо я їх і справді заплющив — я уявив собі таку сцену: поцілунки, які роздражнюють, жінка на ліжку з периною бузкового кольору лагідно відштовхує руки, що намагаються її роздягнути — як у романах, натомість змушує його дозволити їй зняти з нього одяг, найсправжнісінькі мама з сином в жовтуватому опаловому світлі. І усе закінчиться, як завжди — може. Але можливо, що усе було б по-іншому й ініціація юнака не відбулась би, їй би не дали відбутися, після тривалої прелюдії, коли невправність, дражливі пестощі, блукання рук вилились би у бозна-що, в самотню втіху нарізно, у зверхню відмову, змішану з умінням дражнити і бентежити уже й так уражену невинність. Так могло бути, так цілком могло бути. Та жінка не шукала в хлопцеві коханця і водночас намагалася заволодіти ним з якоюсь метою, яку неможливо було зрозуміти, не уявивши, що це якась жорстока гра, бажання жадати без вдоволення, збуджуватися для когось іншого, для когось, хто в жодному разі не міг бути цим хлопцем.
Мішель грішить літературою, тим, що вигадує щось нереальне. Ніщо не подобається йому більше, ніж уявляти собі винятки, індивідуумів поза межами виду, монстрів, не завжди огидних. Але ця жінка спонукала до роздумів, можливо, даючи ключі, яких стане для того, щоби вгадати правду. Перед тим, як вона зникне, заполонивши при цьому мою уяву на кілька днів, бо я схильний до пережовування, я вирішив далі не зволікати. Захопивши усе в об’єктив (дерево, поручні, сонце об одинадцятій ранку), я натиснув на спуск. Якраз вчасно, аби зрозуміти, що вони обидвоє це зауважили і тепер дивляться на мене, хлопець — здивовано і немовби запитально, а от вона була роздратована, її тіло й обличчя — рішуче ворожими — зрозумівши, що їх викрадено, підступно втиснуто в невеличкий хімічний образ.
Я◦міг би розповісти, що було далі, дуже детально, але не варто. Жінка говорила, що ніхто не має права фотографувати без дозволу, і вимагала, щоб я віддав їй плівку. Усе це — з гарною паризькою вимовою, сухим і чітким голосом, що з кожним реченням набирав щодалі яскравішого забарвлення і вищого тону. Мені було однаково віддавати їй плівку чи ні, але усім, хто мене знає, добре відомо, що про будь-що мене треба попросити гарно. Отож я обмежився формулюванням своєї думки про те, що фотографування в громадських місцях не лише не заборонене, але й передбачає якнайширше сприяння, як офіційне, так і приватне. І говорячи їй це, я із саркастичною насолодою спостерігав, як хлопець відступає, починає задкувати — тільки б не ворухнутись — і раптом (це здавалося неймовірним) він повернувся і кинувся бігти, думаючи, бідолаха, що йде, а насправді стрімголов утікаючи, проминув авто і розтанув у ранковому повітрі, як серпанок Діви Марії.
Але серпанок Діви Марії називають ще слиною диявола, і Мішель змушений був витримати детальні прокльони, вислухати, як його називають дурнем, який всюди пхає свого носа, намагаючись при тому силувано усміхатись, зіщулившись і лише похитуючи головою, такий ось наїзд. Я◦вже почав стомлюватися, коли почув, як стукнули дверцята авто. Це був чоловік у сірому капелюсі, що стояв і дивився на нас. Лише тоді я зрозумів, що він відігравав у цій комедії якусь роль.