Він рушив до нас, тримаючи в руці газету, яку перед тим вдавав, що читає. Що мені найбільше запам’яталося, то та гримаса, що викривляла йому вуста, вкривала зморшками його обличчя, трохи змінюючи місце і форму, бо губи у нього тремтіли, і гримаса перекочувалась з одного кутика рота в інший, ніби щось самостійне і живе, непідвладне волі. Проте все решта лишалось нерухомим — обсипаний борошном блазень чи безкровний чоловік з безживною сухою шкірою, з глибоко посадженими очима, з чорними, чітко означеними ніздрями, чорнішими, ніж волосся, брови чи його чорна краватка. Ішов він дуже обережно, так, наче бруківка ранила йому ноги; я побачив, що на ньому лаковані черевики з настільки тонкими підметками, що крізь них він мусив відчувати кожну нерівність вулиці. Не знаю, чому я зліз із поручнів, так достоту і не знаю, чому вирішив не віддавати їм плівки, відповісти відмовою на вимогу, в якій вгадувався страх і боягузтво. Блазень і жінка мовчки радилися одне з одним: ми утворювали ідеальний і нестерпний трикутник, щось, що мало з тріском розколотися. Я◦розсміявся їм в обличчя і пішов собі геть, гадаю, трохи повільніше, ніж хлопець. На рівні перших будинків, біля залізного містка я обернувся, щоб глянути на них. Вони стояли нерухомо, лише чоловік впустив газету. Мені здалося, що жінка, притиснувшись спиною до парапету, водила руками по його каменях — класичний і абсурдний жест переслідуваного, який шукає виходу.
Те, що йде далі, сталося тут, майже щойно, в кімнаті на п’ятому поверсі. Минуло кілька днів, перш ніж Мішель проявив недільну плівку. Знімки Консьєржері і Сен-Шапель були такими, як і мали бути. Він виявив два чи три пробні кадри, про які вже забув, невдалу спробу упіймати в кадр кота, що невідомо як видерся на дах громадської вбиральні, а також фото білявої жінки та юнака. Негатив був настільки вдалим, що Мішель зробив збільшення. Воно виявилося таким вдалим, що він зробив ще одне, значно більше, розміром майже як плакат. Йому й на думку не спало (тепер він знову і знову запитує себе — чому?), що лише фотографії Консьєржері вартували такої роботи. Миттєве фото, зроблене на краю острова, було єдиним з усієї серії, яке його зацікавило. Він прикріпив фотопанно на стіну кімнати і першого дня якийсь час дивився на нього і згадував — така собі меланхолійна операція із порівняння пам’ятки із втраченою реальністю; пам’ятки скам’янілої, як і кожне фото, де нічого не бракувало, навіть — і понад усе — «нічого», справжній закріплювач сцени. Була жінка, був хлопець, штивне дерево у них над головами, небо, таке ж непорушне, як камені парапету, хмари і каміння, змішані в одне ціле (зараз пропливає ще одна, з гострими краями, мчить, немов провісник бурі). Перші два дні я нормально сприймав зроблене: і сам знімок, і фотопанно на стіні, у мене навіть не виникло питання, чому я раз у раз відриваюсь від перекладу трактату Хосе Норберто Альєнде, аби знову зустрітися очима з обличчям жінки, з темними плямами на поручнях. Перше моє здивування виявилося безглуздим; мені й на думку ніколи не спадало, що коли ми дивимося на фото під прямим кутом, наші очі повністю відтворюють позицію і бачення об’єктива; це речі, які сприймаються, як самі собою зрозумілі і над якими нікому не спаде на думку розмірковувати. Сидячи в кріслі перед друкарською машинкою, я дивився на фото за три метри від мене і раптом зрозумів, що перебуваю саме там, де в момент зйомки був об’єктив. Це добре, без сумніву, це була найкраща манера розглядати фото, попри те, що погляд під іншим кутом може принести свої зачарування і навіть показати щось нове. Кожні кілька хвилин, наприклад, коли мені не вдавалося добре висловити французькою те, що Хосе Норберто Альєнде так добре висловлював іспанською, я підводив очі і дивився на фото. Часом мій погляд притягувала жінка, часом хлопець, а часом — бруківка, де так гарно розмістився опалий сухий листок, щоб підсилити бічний сектор. Тоді я трохи відпочивав від своєї роботи і з насолодою знову занурювався у той ранок, яким насичене було фото, з іронією згадував образ розлюченої жінки, яка домагалася від мене плівки, смішну і жалюгідну втечу хлопця, появу на сцені чоловіка з білим обличчям. По суті, я був задоволений собою. Мій відхід не був таким уже й блискучим, бо французи таки швидкі на язик, і я не дуже добре розумів, чому я вирішив за краще піти геть, не виклавши їм усе про привілеї, переваги і громадянські права. Важливим було, насправді важливим було те, що я допоміг хлопцеві вчасно порятуватись (це в тому випадку, коли моя теорія є правильною, що не повністю доведено, але сама втеча, здавалось, на це вказувала). Із чистої цікавості я дав йому можливість використати нарешті свій страх собі ж на користь. Тепер він, напевне, розкаювався, відчував себе приниженим, неповноцінним як чоловік. Та краще це, ніж товариство жінки, здатної дивитися так, як на нього дивилися на острові. Мішель іноді буває пуританином, вважає, що не можна розбещувати насильно. По суті, те фото було добрим вчинком.