— Місячний контракт, — передражнює її Джонні, потрясаючи руками. — Клуб Ремі, два концерти і дві платівки. Бе-бата-боп-боп-боп, чррр. Хочу пити, хочу пити, хочу пити. І курити, і курити, і курити. Найбільше хочу курити.
Я◦простягаю йому пачку «Голуаз», хоча добре знаю, що він думає про наркотик. Уже вечір, коридором починають снувати люди, чутно арабську мову, чийсь спів. Деде кудись пішла, мабуть, щось купити на вечерю. Я◦відчуваю руку Джонні на своєму коліні.
— Вона чудова дівчина, повір. Але як вона мені остогидла. Я◦вже давно її не люблю, насилу терплю. Вона ще й досі час від часу мене збуджує, уміє кохатися, як… — він на італійський манір складає докупи пальці. — Але я мушу її збутися і вернутися у Нью-Йорк. Я◦мушу вернутися у Нью-Йорк, Бруно, це головне.
— Навіщо? Там тобі велося гірше, ніж тут. Я◦маю на увазі не роботу, а саме твоє життя. Мені здається, що тут у тебе більше друзів.
— Так, тут є ти, маркіза і хлопці з клубу… Ти колись кохався з маркізою, Бруно?
— Ні.
— Ну, це щось… Та я розповідав тобі про метро, не знаю, чому ми змінили тему. Метро — це великий винахід, Бруно. Одного дня я почав щось відчувати в метро, та потім забув… І тоді воно повторилося — через два чи три дні. І врешті я зрозумів. Знаєш, це легко пояснити, та легко тому, що насправді це несправжнє пояснення. Справжнє пояснення просто не можна відшукати. Тобі треба було би сісти в метро і чекати, коли з тобою це станеться, хоча мені здається, що таке буває тільки зі мною. Це правда, що ти ніколи не кохався з маркізою? Ти мусиш попросити її вилізти на позолочений ослінчик, який стоїть у неї в кутку спальні, біля дуже гарної лампи, а тоді… О, ця уже вернулася.
Входить Деде з якимсь пакунком і дивиться на Джонні.
— У тебе ще сильніший жар. Я◦вже зателефонувала лікареві, він прийде о десятій. Казав, що тобі потрібен спокій.
— Гаразд, гаразд, але спочатку я розповім Бруно про метро. На днях я добре зрозумів, що відбувається. Я◦почав думати про свою стару, потім про Лен з дітьми, і, звісно, мені відразу уявилося, що я прогулююся своїм кварталом, бачу обличчя дітей, якими вони тоді були. То не було думання, здається, я вже не раз казав тобі, що ніколи не думаю. Я◦наче стою на розі і бачу, як мимо пропливає те, про що думаю. Але я не думаю про те, що бачу. Розумієш? Джим каже, що всі люди однакові і що загалом (так він каже) ніхто не думає сам собою. Припустімо, це так, однак проблема в тому, що я сів у метро на станції «Сен-Мішель» й одразу ж почав думати про Лен та дітей і уявляти свій квартал. Тільки-но сів і став про них думати. Та водночас я усвідомлював, що я в метро, і бачив, що десь за хвилину ми під’їхали до станції «Одеон», що люди виходять і заходять. Отже, я й далі думав про Лен і бачив свою стару, яка вернулася із закупів, а тоді побачив їх усіх, я був із ними — так гарно я не почувався вже давно. Від спогадів мені завжди з душі верне, але цього разу мені було приємно думати про дітей і бачити їх. Якщо я розповідатиму тобі все, що бачив, ти не повіриш, бо це зайняло би багатенько часу. Навіть якщо не вдаватися в деталі. Розповім тобі, наприклад, одне: я бачив Лен у зеленій сукні, яку вона вдягала, коли йшла до «Клубу 33», де я грав разом з Гемпом. Я◦бачив на тій сукні стрічки, бант, оздобу біля викоту, комір… Не все нараз, насправді я ходив довкола Лениної сукні і розглядав її поволеньки. А◦потім дивився на обличчя Лен і на лиця дітей. Далі згадав Майка, який жив у сусідній кімнаті, і те, як він розповідав мені історію про диких коней в Колорадо, він працював на ранчо і говорив, випинаючи груди, наче справжній ковбой…
— Джонні, — каже Деде зі свого кутка.
— Зауваж, я переповідаю тобі лише шматочок з того, що думав і бачив. Скільки часу я розповідаю тобі це?
— Не знаю, мабуть, хвилини дві.
— Мабуть, хвилини дві, — повторює за мною Джонні. — Дві хвилини, а я розказав тобі тільки дещицю з того, що побачив. Якби я розповів тобі усе, що робили діти, і те, як Гемп грав «Save it, pretty mamma» і я вислухав кожну ноту, розумієш, кожнісіньку ноту, а Гемп не з тих, хто швидко втомлюється, якби я розповів тобі, що чув також довжелезну молитву моєї старої, в якій вона щось говорила про капусту, просила змилуватися над моїм старим і мною, казала щось про капустяні голови… Якби я детально розповів тобі усе це, минуло би більше, ніж дві хвилини, га, Бруно?
— Якщо ти справді усе це чув і бачив, минула би добряча чверть години, — кажу я зі сміхом.
— Минула би добряча чверть години, еге ж, Бруно? Тоді скажи мені, як може бути, що раптом я відчуваю, що метро зупиняється, я вихоплююсь зі спогадів про свою стару, про Лен і все решта — і бачу, що ми на станції «Сен-Жермен-де-Пре», до якої від «Одеону» їхати рівно півтори хвилини.