Я◦ніколи не переймаюся занадто тим, що говорить Джонні, та зараз він дивиться на мене так, що я відчуваю внутрішній холодок.
— Заледве півтори хвилини за твоїм часом, за часом отої, — злостиво каже Джонні. — За годинником в метро і за моїм власним, дідько би їх узяв. Тоді як може бути, що я думав чверть години, га, Бруно? Як можна чверть години подумати за півтори хвилини? Присягаюсь тобі, у той день я не викурив ні грама, ні листочка, — додає він, виправдовуючись, наче дитина. — Потім це знову повторилося, тепер зі мною таке трапляється повсюди. Але, — додає він хитро, — тільки в метро я можу це усвідомити, бо їхати в метро — однаково що сидіти всередині годинника. Станції — це хвилини, розумієш, це ваш час, той, що зараз; але я знаю, що є інший, і думаю, думаю…
Він затуляє обличчя руками і тремтить. Я б залюбки вже пішов, але не знаю, як попрощатися, щоб не засмутити Джонні, бо він страшенно ображається на друзів. Якщо він продовжуватиме у тому ж дусі, йому це зашкодить, принаймні з Деде він про такі речі не говоритиме.
— Бруно, якби я міг просто жити, як у ці миті, чи як тоді, коли граю і час також змінюється… Ти розумієш, що могло би статися за півтори хвилини… Тоді кожна людина, не лише я, але й ота он, і ти, і хлопці могли би жити сотні років. Якби ми зрозуміли як, то могли би проживати у тисячу разів більше, ніж проживаємо через годинники, через цю манію з хвилинами, із завтра, післязавтра…
Я◦витискаю із себе усміх, невиразно усвідомлюючи, що він має рацію, але що те, що він підозрює, і те, що я вгадую за його підозрами, як завжди, розвіється, заледве я вийду на вулицю і занурюся в своє щоденне життя. Тої миті я впевнений, що Джонні говорить щось, породжене не тільки тим, що він наполовину божевільний, що реальність від нього вислизає і лишає замість себе таку собі пародію, яку він перетворює в надію. Усе, що каже Джонні в такі миті (вже понад п’ять років він і мені, і всім говорить схожі речі), не можна слухати, обіцяючи собі подумати про це ще згодом. Тільки-но ти опиняєшся на вулиці, тільки-но це спогад, а не сам Джонні повторює оті слова, як усе стає навіяним марихуаною витвором уяви, одноманітним белькотанням (не він один говорить такі речі, день у день дізнаєшся про подібні сповіді). І після зачудування постає роздратування, принаймні в мене з’являється таке відчуття, наче Джонні брав мене на глузи. Але буває таке завжди наступного дня, не тоді, коли Джонні мені про це говорить, бо тоді я відчуваю, що є щось, готове десь поступитися, світло, яке домагається, щоби його запалили, чи, радше, що треба щось розбити, розтрощити ущент, як колоду, в яку вганяють клин і б’ють по ньому молотком. Проте у Джонні вже немає сили щось трощити, і я навіть не знаю, який потрібен молоток, аби вбити клин, якого я також не уявляю.
Урешті я покинув ту кімнату, та спершу сталося те, що й мало статися — як не це, то щось подібне. Коли я прощався з Деде, повернувшись до Джонні спиною, то відчув: щось коїться, я побачив це в її очах. Я◦швидко озирнувся (мабуть, тому що трохи боюся Джонні, цього ангела, який мені як брат, цього брата, який мені як ангел) і побачив, що він раптом скинув із себе ковдру, в яку весь час кутався, і сидить у фотелі голий-голісінький з підтягнутими аж до підборіддя коліньми, дрижить, але регоче, сидячи цілком голий в обдертому фотелі.
— Робиться гаряче, — сказав Джонні. — Бруно, поглянь, який у мене гарний шрам під ребрами.
— Вкрийся, — звеліла Деде, засоромившись і не знаючи, що сказати.
Ми знайомі досить давно, і голий чоловік — це тільки голий чоловік, однак Деде стало соромно, а я не знав, як не подати виду, що поведінка Джонні мене шокує. Він це знав і реготав на всі кутні: ноги непристойно задерті, геніталії звисають над краєм фотеля — наче мавпа в зоопарку. Шкіра на стегнах була вкрита якимись дивними плямами, і я відчув цілковите обридження. Тоді Деде схопила ковдру і притьмом його закутала, а Джонні знай сміявся і здавався дуже щасливим. Я◦так-сяк попрощався, пообіцявши знову прийти наступного дня, і Деде вийшла за мною на передухіддя, причинивши за собою двері, щоби Джонні не чув, що́ вона мені казатиме.
— Він такий відтоді, як ми повернулися з турне Бельгією. Грав він усюди пречудово, я була така щаслива.
— Цікаво, де він бере наркотики, — кажу я, дивлячись їй у вічі.
— Не знаю. Він майже увесь час п’є вино і коньяк. І курить, хоча й менше, ніж там.
Там — це в Балтіморі і Нью-Йорку, три місяці у психіатричній лікарні Бельвю, тривале перебування у Камарильйо.
— Джонні направду добре грав у Бельгії, Деде?