Я◦застаю маркізу з Марселем Гавоті й Артом Букайя, вони якраз говорять про записи, зроблені Джонні вчора увечері. Всі троє кидаються до мене, наче до них зійшов з небес сам архангел: маркіза цілує до знемоги, а хлопці плескають по плечу, як це можуть робити лише контрабасист і баритоніст. Аби хоч якось від них захиститись, ховаюся за фотель — й усе це через те, що вони дізналися, що саме я дістав той розчудесний саксофон, з яким Джонні щойно записав чотири чи п’ять своїх найкращих імпровізацій. Маркіза одразу каже, що Джонні — справжнісінький гівнюх, і позаяк вона з ним посварилася (через що, вона не сказала), цей гівнюх добре знав: чек на придбання саксофона він зможе отримати від неї, тільки попросивши належним чином пробачення. Звісно, приїхавши в Париж, Джонні не захотів вибачатися — сварка, схоже, зчинилася в Лондоні два місяці тому, — тож хто міг знати, що він загубив у метро свій клятий саксофон і таке інше, і так далі. Коли маркіза починає говорити, мимоволі замислюєшся, чи не вчепився вже й до її мови стиль Діззі[17], позаяк з її уст лине нескінченна серія варіацій, які звучать в найнесподіваніших регістрах, нарешті у фіналі вона лунко б’є себе по стегнах, широко роззявляє рота і заходиться таким сміхом, немов її лоскочуть до смерті. Саме цією нагодою скористався Арт Букайя, аби детально розповісти мені про вчорашній запис, який я пропустив через свою дружину, яка захворіла на пневмонію.
— Тіка може підтвердити, — каже Арт, киваючи на маркізу, що труситься від сміху. — Бруно, ти не можеш навіть уявити собі, що це було, доки не почуєш тих записів. Якщо Бог і був десь учора, то можеш мені повірити: він був у тій триклятій студії звукозапису, де гаряче було, як у пеклі. Пам’ятаєш «Willow tree», Марселю?
— Чи я пам’ятаю, — відповів Марсель. — Цей дурень питає, чи я пам’ятаю. Та я з ніг до голови витатуюваний «Willow tree».
Тіка приносить нам по хайболу, і ми зручно вмощуємося, щоб побалакати. Насправді про вчорашній запис ми майже не говоримо — кожен музикант знає, що про ці речі неможливо говорити, але навіть те, що я почув, повернуло мені слабку надію, і я подумав, що мій саксофон, можливо, принесе Джонні удачу. Утім не бракувало і кумедних історій, які могли остудити цю надію — наприклад, те, як Джонні у перерві між записами скинув черевики і ходив по студії босий. Натомість він помирився з маркізою і пообіцяв прийти до неї, аби перехилити чарчину перед сьогоднішнім вечірнім виступом.
— Ти знаєш дівчину, з якою зараз живе Джонні? — поцікавилася Тіка.
Я◦описую її якомога лаконічніше, але Марсель доповнює мене на французький манір: з усілякими відтінками і натяками, які маркізу страшенно звеселяють. І жодної згадки про марихуану, та я настільки підозріливий, що, здається, відчуваю в повітрі студії її запах, не кажучи вже про те, що у Тіки така сама манера сміятися, яку я часом помічаю у Джонні і Арта, і яка виказує наркоманів. Цікаво, де Джонні роздобув наркотики, якщо вони з маркізою були посварені; моя довіра до Деде різко випаровується, якщо я взагалі їй довіряв. Насправді, усі вони одним миром мазані.
Я◦трохи заздрю цій подібності, яка їх зближує і так легко робить спільниками. Мені з мого пуританського світу (я не мушу в цьому зізнаватись: кожному, хто мене знає, відомо про мою відразу до будь-якого вияву аморальності) вони здаються хворими ангелами, які дратують своєю безвідповідальністю, але розплачуються за турботу про них такими речами, як Джонніні платівки чи маркізина щедрість. Та це не все, і я хотів би примусити себе це сказати: я їм заздрю, заздрю Джонні, отому потойбічному Джонні, хоча ніхто не знає, що це таке — той інший бік. Заздрю всьому, окрім його страждань — це те, чого нікому не збагнути, та навіть у його стражданнях, либонь, є прикмети того, у чому мені відмовлено. Я◦заздрю Джонні і водночас мене бісить, що він руйнує себе, розтринькуючи свій талант, тупо нагромаджуючи безумства, до яких його змушує життя. Гадаю, що якби Джонні міг направляти це життя, нічим заради нього не жертвуючи, навіть наркотиками, якби він краще пілотував цей літак, який уже п’ять років летить наосліп, то, може, закінчив би цілком зле — остаточно збожеволів чи помер би, але таки наблизився до суті того, що він шукає в своїх сумних монологах апостеріорі, у своїх розповідях про захопливі переживання, які обриваються на середині. І я це терплю через власне боягузтво і, може, насправді хотів би, щоб Джонні нараз згинув — як зірка, що розлітається на тисячі скалок і на цілий тиждень зоставляє астрономів у дурнях; а потім вкладаєшся спати, і завтра новий день.
17
Джон (Діззі) Гілеспі (1917–1993), американський джазовий трубач, вокаліст, аранжувальник і композитор; представник стилю бібоп.